Я тебе відпускаю! І з вітром розвіюю чари... Хай засудять і стратять ці заздрісні очі людські! За кохання твоє і цілунки гарячі й палкі Не страшуся, коханий, я жодної злісної кари Я тебе відпускаю! Не заздрю, повір, не кляну… Випий з перцем горілки і любою стане нелюба. Хто тобі я, мій милий? Не більше ні менше ніж згуба. Ми згрішили й сама я сповна заплачу за вину. Так згрішити… О Боже! За вік не відмитись од бруду. Не дивись мені в вічі… Я вже божевільна… Іди! Що лишилось мені? Крижаної напитись води. Може так я скоріше тебе розкохаю й забуду. Я по снігу піду, нехай боса, розхристана… Хай! Може так я втамую вогонь у зболілому тілі… І присплю своє серце у вічного смутку могилі. А в цей час твоя жінка весільний роздасть коровай. Лихоманить мене, чи це ти, чи не ти, чи примара? Якщо ти, то міцніше за руки тримай - не пусти! Бо вже бачу я поле й старі дерев’яні хрести… ...Не пущу вже ніколи, кохана, єдина Варваро! |