ворони розводять вогні на башті із вітру
гілки проростають крізь місяць, вростають у місяць
втонула у сутінках сонця єпископська митра
цей звихнутий світ вже ніколи не стане на місце

на сходах дощу ми ведемо підступні розмови
каміння пускає коріння у наші питання
дерева виходять на лови, виходять на лови
смертельним металом поблискує їхнє мовчання

ах, черви, і ми плазували між струнами літа
в кавернах між пальців богів ми ховались від зливи
та згодом прийшла повелителька сірого світла
і випила наші серця, як скривавлені сливи

тож нині – не наш уже клопіт багряні пожежі
і льону сувої, і сонця скуйовджені патли
хтось мусить підняти цей західний вітер на вежі
тому ми не гасимо свіч, не лягаємо спати

тому ми і смокчемо груди осінньої ночі
а мертві дерева нам пестять холодні коліна
зачувши смутні перегуки осіннього почту
каміння у наше мовчання пускає коріння