світу тягар на плечах неатланта
лоскотом пір’я,
дрібку б мені талану... чи таланту
красти сузір’я,
тільки-но Пес задрімає - сердитий
неба тюремник,
гронами рвати, до краплі цідити
сили таємні

кулю земну на тендітні дівочі
плечі поклавши,
чую: моря коло вуха тріпочуть
буду, як завше
сліпо вдивлятись у видимі речі
дзвінко мовчати,
знати напевно: брутальний чи ґречний,
вже на початку

сіпнусь – і небо нестриманим танцем
зорі прикрасять,
злинуть дощем...я умиюсь і стану
tabula rasa