ОСКОЛКИ

1

Сніги срібляться на вершинах,
Іскрять під сонцем угорі.
Нас не оплаче Батьківщина,
Лише оплачуть матері.

2

І серце билось через раз,
І ледь тремтіли руки...
З усюди йшла біда на нас,
А ми покірно йшли на муки.

3

І є наказ... і страх бере.
Усім єством відчув біду.
Боюсь... Та треба йти вперед.
І я іду.

4

Ми кожен сам і всі ми разом.
Всі перемоги — із поразок.
Така вже нам судилась вдача.
Нас переслідують невдачі.

5

Імперії сини,
Бо з її племені, без роду.
Зі зброєю в руках доводим,
Що проти всякої війни.

6

Знову тягнеться рука,
Та порожня фляга
І чомусь така важка,
Як життя салаги.

7

Чомусь зозулі не кують
Навпроти цього неба…
Тут ордени за те дають,
За що карати треба.

8

Які страшні бувають втрати!
Коли вбивають твою брата
1 на шматки порвало друга…
І, може, ти в цій черзі другий.

9

Спитайте в хворого здоров’я.
Дорогу вкаже вам сліпий.
Ми землю цю залляли кров’ю,
Залляли так, хоч кухлем пий.

10

Немов снопи, лежать мерці,
Їх огортає білий спокій.
Лиш вибите в одного око
Тремтить і плаче на щоці.

11

У кожному живе невіра,
У кожному живе обман:
«На мене кулі ще нема»,—
Перед собою лицемірить.

12
«Верхи» засіли десь на дачах,
«Низи» хмеліють од вина.
А нас розстрілює війна,
І наші рідні тихо плачуть.

13

Стою, як свічка на горі.
Свіча горить.
І поки ще Всевишній Суд,
Я муки на землі прийму.
Я знаю, хто мене поставив тут,
Не знаю лиш, чому.

14

І далі буде, як допіру,
Бо канібали-дикарі
І вовкулаки та вампіри
Сидять в почесному журі.


***

Оце і є моя земля,
Моя земля — усе, що в роті.
Жую, давлюся нею я,
Ще й вам залишиться на потім.

Оце і є моє життя:
Мішати землю з кров’ю й потом
І катуватись відчуттям,
Що й вам залишиться на потім.

Оце і є моя війна,
І дай вам Бог на ній не бути.
Оце і є моя вина,
Моя задавнена спокута.