Люблінські споткання





1.   Батькові

На смерть Соломії Павличко

Ви щось мені, здається, говорили
І кликали весною до Варшави,
Бо не було тоді іще могили
На місці гордім світової слави.

А я напередодні, Боже милий,
Покликала до неї  Вас книжками,
Бо бачила вже завтрашній зомлілий
Весь світ письменний з лячних телекамер.

Жінкам у геніальності – безмежно…
А серце не витримує напруги
І хилиться, як та Пізанська вежа,
І – вщент, коли немає поруч друга

Чи батька. А його стражденні очі
У темряві люблінської кав’ярні
Такі були фатальні та пророчі,
Такі були трагічно-незугарні!

І я приїду влітку до Варшави.
Схилюся перед Вашим горем, Дмитре.
Як боляче! Поету не до слави,
Коли натхнення вдягнене у митру…

2. Ким єстем? (Kym jestem?)*

– Jestem antisemitkow, –
     відкритим текстом!  Я в трансі.
– Jestem humanistkow, –
     миттєво звелась, як у танці.

     Фото моєї єврейки-невістки
     з онуками. Посміхнулась.
     Лагідні ніби в очах зблиски:
–    Bliznjaki? – погляд зіщуливсь…

Вам, мабуть, за сімдесят, вибачайте…
Моя до Майданека нині путь.
Ніякого плюралізму не вистачає,
щоб геть усе це  збагнуть!

В бараку “ґоронцо”, липка задуха,
жах півстолітніх часів.
Пан Хенрік “ґоронцо” шепоче до вуха:
  – Це був ґенетичний відсів…

Пані rozumie , – тут знищили кращих,
цвіт нації, найшляхетніших…
Боже! Це тундра чи джунглеві хащі?
Де я?! На сходах захекалась…

Докупи – давнє, дійсне, прийдешнє:
тисячоліть перехрестя!
А ці сидять, як Скарлетт і Ешлі
і не второпають, ким я єстем…

Червень 2000