НОВЕНЬКИЙ РОВЕР СТАРЕНЬКОГО ПЕНСНЕ
(КНИГА ЖИТТЯ І СМЕРТІ)


Над двадцятим віком
кукіль та Парсифаль.
   П. Тичина

Сміх буде, плач буде
Перламутровий...
   П. Тичина

Все можна виправдати високою метою –
та тільки не порожнечу душі.
   П. Тичина


ПРОЛОГ 1

У день пологів
над хатою
два ангели літали:
один – з мечем,
другий – зі свічкою.
Об меч ніхто
не поранився,
а від свічки
мало хата не зайнялася.

Хлопчика Павлом
нарекли,
як апостола,
який раніше
Савлом звався.

Про кожного з нас
можна сказати,
що він
народився випадково.


ПРОЛОГ 2

У Євангелії написано:
„Бувають скопці,
що з утроби матері
такими народилися;
бувають скопці,
які оскоплені людьми;
а бувають скопці,
які самі себе оскопили
заради Царства Небесного”.

Антитеза неможлива
без тези.
Кого б цікавив
Антитичина,
якби не було Тичини?

Хто може збагнути,
нехай збагне.


ЧАСТИНА ПЕРША:
БЕЗ НАЗВИ

Стою. Молюсь. Так тихо-тихо скрізь, -
мов перед образом Мадонни.
   П. Тичина

Я бриню, як струни
степу, хмар та вітру.
   П. Тичина

Іще пташки в дзвінких піснях блакитний день купають,
Ще половіє злотом хвиль на сонці жита риза
(Вітри лежать, вітри на арфу грають); -
А в небі свариться вже хтось.
   П. Тичина


***
Сміється стежка
поміж трав.
Тичинині босі ноги
землю лоскочуть.

Метелик? — здоров!
Ромашці тихо: здрастуй.
Ромашка: хто ти?

Тіні дерев
перед поетом
на коліна падають,
генія прославляють.


***
Ранок.
Тичина босий,
штанини закочені.
Йому сьогодні череду пасти.
Хати зі сну при сході сонця
тінями потягуються,
вікна заспані мружать.
Із кожного двору голоси:
у дівчат – дзвінкі,
наче перші струмені молока
об порожню дійницю,
у молодиць притишені,
наче молоко з дійниці
у глечик переливається.

Вечір.
Череда до села повертається.
На рогах у корів – вінки.
Скільки хат у селі –
усі в їхній бік дивляться.
У сутінках Тичина
першу славу
від людей приймає.


***
Кавуни від спеки тріскаються.
Дощі, як на пожежу біжать,
з Дніпра воду черпають,
назад з порожніми відрами
повертаються.
Кавунам біда,
а дощам весело.
Бо не дощі то – дощенятка.
І Тичина молодий.
Коли на небо дивиться –
очі голубі,
коли на землю –
карі.


***
Дівчина від криниці
повертається,
терези коромисла
на плечі притримує.
Стан гнучкий
кожною лінією
промальовується.
Тичина задивився.
Ось воно поєднання
точності із досконалістю.

Дівчина ще цнотою сповнена
і Тичина
істини спраглий.


***
У дівчини
на колінах книжка лежить,
сторінка мізинчиком
закладена.
Тичина рукою
до книжки тягнеться.
Дівчина – вчителька сільська.
Третю книжку
разом читають.
Тичина книжку бере
і до коліна не торкається.
Навіть учителька
здивована таким вибором.


***
Тичина до щоденника
записує:
„Поезія –
це як повернення
до раю.
Це як вигнання
з семінарії,
в якій сподівався
на Бога
вивчитися”.


***
Лан неозорий.
Тичина навзнак
у траві лежить,
зубами стеблинку покусує,
очі заплющені.
Небом хмари пливуть,
наче колісниці,
на яких військо небесне
(не знати звідки
і не знати куди)
переправляється.
Ангел над Тичиною
схилився.
В одній руці – меч,
в іншій – кларнет сонячний.
Стеблина в зубах тремтить
(хіба не казав Паскаль,
що людина –
тростина мисляча):
спробуй взяти кларнет
так, щоб
об меч не поранитися.


***
Каганець ледь-ледь блимає.
Ґніт до краю прикручений.
Тичина за столом сидить.
На кінчик пера
намагається
слово нахромити –
не дається.
Якби ж то слова,
як метелики нічні,
на світло летіли.
Тичина ґнота відкручує.
„Хіба ж для того
світло запалюють,
щоб під посудиною ховати?!
Хіба для того я
за перо взявся,
щоб гас економити?!”
І тут таки влучає
вістрям пера
слову
прямісінько в серце.


***
Тичина кінець ручки гризе.
За плечима
у нього
муза роздягається,
він за нею
в дзеркало
спостерігає.
Не озираючись,
зводиться,
на дзеркало хукає,
рукавом сорочки протирає.
Що ж це таке?!
І перо наточене,
і муза позад нього
в одних панчохах стоїть,
а йому
не пишеться.


***
Воїн кров проливає,
поет проливає
чорнило.

Тичина перо
в чорнильницю
мокає.

Поки ручку
до паперу
донесе –
чорнило просихає.

Часом чистий
аркуш
може розказати
більше,
ніж списаний.

Воїн рапорт
на відставку
подає.
І тільки поет
поля бою не покидає.


***
Тичина
з порожнім кухликом
стоїть.

І байдуже йому,
що трава
не кошена,
але не байдуже
йому,
що корови
недоєні.

„Усі мої
найкращі вірші –
білим по білому –
молоком
написані”.

Утім,
ніколи не забував
молоко
краплею крові розбавити.
Задля правди художньої.


***
Звідкіля бджоли
мед носять,
туди Тичина
за віршами
ходить.

Солод слів
на устах гірчить.

Те, що для квітів –
кохання,
для бджіл –
робота.

З віршами
завжди так:
ще меду
не розкуштував,
а вже
вжалений.

Там, де бджола
поміж пелюсток, –
уміння довіряти
квітам –
окремий дар.

Не завдяки,
а
попри.


***
Літо на ґудзики
осінніх квітів
застебнулося.
Муза тонкі пальчики
у Тичини
в долоні гріє.

Ще вітер
дерев не роздягнув,
а вона вже
завмерла
у передчутті
снігу.

На музі –
плащик весняний.
На тичині –
кожух шевченківський.


***
Тичина – поет.
Фаньо – дурник сільський.

Фаньо в Тичини
запитує:
- Чого з тебе
люди сміються?
- Бо думають,
що я
не такий,
як вони, -
відповідає Тичина
і навзаєм інтересується:
- А з тебе
чого сміються?
- Бо думають,
що вони
не такі, як я.


***
Фаньо у ставку
місяця з вони
кошиком виловлює.
Тичина на березі сидить.
- Не дається, -
скаржиться Фаньо.
- Отак і з поезією, -
Тичина кулаком
щоку підпер.
- Відром попробуйте, -
радить перехожа дівчина.
- Порядні дівчата
самотніми ночами
не ходять, -
каже Тичина.
- З розумних людей
в одному селі
натовпу не збереш, -
не погоджується Фаньо.

73 відрі
(стільки колодязів у селі)
на березу ставу стоять,
у кожному –
місяць упійманий.


***
Вулицею Фаньо бреде,
човна за собою суне.
Тичина цікавиться:
- Навіщо тобі човен,
якщо ти його ніколи
на воду не спускав?
Коли я народився,
батько підвісив
цього човна до балька,
і він був мені колискою.
Коли я помру,
мене в ньому закопають,
і він буде мені
за труну.
Тичина замислено киває:
- Так, у кожного
повинен бути свій човен.
- Або хоча б пара весел, -
сміється Фаньо. –
Думаєш, я не знаю,
що ти під ліжком
весла ховаєш?


***
Тичина дівчині
у коханні
освідчується:
- Коли тебе поряд нема —
і цвіркун із трави
мені вслід не дивиться.
Коли ти зі мною,
усі квіти
на нас озираються.
- Головне,
щоб люди не дізналися, -
часто-часто дихає дівчина.

У кущах їжаки
зі сміху пирхають.


***
Ланом конюшини,
з пасіки повертаючись,
Тичина набрів
на пару коханців.
„Отам, де в жінки мед,
отам — і жало, -
думає Тичина
та одразу ж думку свою
серединою назовні
вивертає:
- Коли б роса не випала:
у чоловіка завжди
ноги мокрі,
у жінки –
лице”.

Тичина зніяковіло
бриля солом’яного
поправляє.

Ось-ось розквітне конюшина.


***
Ні човна у небі,
ні місяця у воді…
Лише простоволоса
верба над ставом.
О такій порі,
каганчики прикрутивши,
дівчата
у травах голови купають.
Тичина в темряві
вулицею іде –
жоден пес не гавкне
(собаки на своїх не брешуть).
„Я свій, - думає Тичина. –
На цій землі,
у цьому світі...
Вчора вертався з хрестин,
сьогодні – з похоронів.
Життя і смерть
люди однаково вітають –
і там, і там
горілку пили.
Якщо я тут свій,
то чому ж такий самотній?..”

Ні човна у воді,
ні місяця в небі...
А дівчата тим часом
уже нічні сорочки одягають.


***
Тичина – парубок
на три селі.
Учителька ночами
книжки палить –
орієнтир для Тичини,
щоб з дороги не збився,
до неї пробираючись.
Попівна,
боячись на побачення
спізнитися,
завжди з півнем
за пазухою
приходить.
Ковалева донька
найвродливіша
(а ще не цілована),
позаяк коваль
до насильства схильний,
а Тичина до компромісів.


***
У нічній тиші чути,
як за селом
коні пасуться –
на зубах трава хрумкає.
- Я покажу тобі,
де цвіркуни
у темряві
дірочки свердлять, -
каже Тичина,
але дівчина недоступна,
ніби квіти
над проваллям.

Спізнилися на останній трамвай.
Тичина жінку проводить.
У Тичини хода нечутна.
Кроки жінки –
цок! цок! цок! –
луна по всьому місту розносить.
- У мене, знаєте,
цвіркун – у сірниковій коробці, -
каже Тичина.

У нього сім’я,
йму не по дорозі,
але жінка підступна,
ніби провалля,
що квітами зваблює.


***
Південь. Сонце. Море.
Тичина з веранди спостерігає.

На березі чоловік з мольбертом.
Жінка з моря виходить.
Море на полотні,
ніби справжнє.
Жінка поряд з чоловіком,
наче намальована.

Дві чайки над морем,
мовби ініціали
імені коханої.

Тичина зітхає.
Сорок кроків до моря.
Учора —
жінка на білому простирадлі,
завтра —
пляж безлюдний.

Тичина очі заплющує.
Спочатку це, -
як у Бога за пазухою,
потім, - як у череві кита.


ЧАСТИНА ДРУГА:
БЕЗ КОМЕНТАРІВ

Не той тепер Миргород,
Хорол-річка не та.
   П. Тичина

Стою я сам посеред нив чужих,
немов покинута офіра.
   П. Тичина

Я був – не я.
   П. Тичина


***
І Тичина,
і Шевченко
академіками були.

Та лише один із них
був кріпаком.

Зрозуміло,
що не Шевченко.


***
Тичина над краєм ями
(звісно якої)
стоїть.
Поетові шанувальники
натискають,
автографа просять.

«Пан чи товариш?!» —
з відчаєм думає Тичина.

«Буду, буду бить!
Буду, буду бить!» —
дзвін із дзвіниці бовкає.

Запитання до тичинознавців:
чи читав Тичина
Джона Донна?


***
Тичина переходить дорогу.
Спочатку дивиться наліво,
доходить до осьової лінії
і знову дивиться уліво...

І нікому не дивно,
що з такими поглядами
його ні разу
не збила
вантажівка.


***
І дня не минає,
щоб якась шанувальниця
Тичині в коханні
не освідчилася.

Тичина до записничка
занотовує:
«Коли кохаєш жінку,
не відволікайся на поезію,
жінки цього не схвалюють.
Коли пишеш вірша,
не задумуючись
облиш його,
заради жінки.
Поезія потерпить.
Поезія ще не таке терпіла».


***
Тичина мав честь
(виражаючись образно)
бути спікером
ВР УРСР
двох скликань.

Не траплялося такого,
щоб він сказав щось
не подумавши.
А от писати казна що
доводилося.


***
Очевидці
(поетові сучасники)
оповідають,
що Тичина
начебто мав звичку
у темну пору доби
підходити на вулиці
до хуліганів
і просити закурити.

Свідчення викликали недовіру:
— А ви впевнені,
що Тичина курив?
— У тім то й справа,
що курити, можливо, й не курив,
а до перехожих хуліганів
чіплявся — факт.

Ніби ті хулігани винуваті,
що Тичині не було з ким
про поезію поговорити.


***
Тичина стоїть
у черзі
за пивом.

— Хто крайній?
— Тичина.

Чомусь Тичина
завжди крайній.
Ніби усі решта
пива не пили.


***
Країною протяг гуляє.
У багатьох нежить.
Хто б не чмихнув,
усі «будьте здорові»
Тичині кажуть.

Так репутації
попідмочували,
що нащадки дотепер
носами шморгають.

І чхати тим нащадкам
на все,
що було
«дотепер».


***
Більшості із нас
у певний період життя
доводилося стикатися
з проблемою (точки?) зору.

Тичина пенсне поправляє:
за письмовим столом —
вказівним пальцем;
за трибуною —
середнім.

І навіть тоді,
коли уже не носив його.


***
Жителі будинку,
в якому
мешкав Тичина
щоночі прокидалися
від дикого волання,
що переходило
у скімлення та скавучання.

Люди нажахано
ховали голови під подушки:
«Знову цей Тичина совість мучить!»

У «Щоденнику» Тичини
згадки про це
не знаходимо.


***
- Марш на кухню –
хрін терти, -
кричить Тичина,
як тільки помічає,
що у музи
очі сльозяться.
А коли запитують:
- Чого це ваша
муза плаче? –
Відповідає:
- Хрін її знає.

Хоча й сам Тичина
добре все знає.
І всі інші знають.

Але, як завжди,
один хрін
за все
відповідає.


***
Щодня Тичина
повз лазню проїжджав.

Величезна кількість людей
думають,
що коли вони вимилися,
то вже й чисті.

Тичина — один із них,
хоча й віддавав перевагу
купанню в домашній ванні.


***
Щоб іміджу не міняти
(хіба ж він Карл Маркс,
аби бороду відрощувати)
доводилося Тичині
навпомацки голитися.

— А в чому справа? — запитували.
— Бачити себе не можу, —
зізнавався Тичина.

У країні казна що робиться,
а Тичина завжди
гладенько виголений.
І хоч як небезпечно
голитися навпомацки —
жодного разу не порізався.


***

Почули в народі,
що Тичина
на академічне зібрання творів
замахнувся,
і з вдячності подарували
йому слона-альбіноса.

— Що я з ним робитиму?!
віднікується Тичина.
— А ми що з ним робитимемо?! —
наполягають з народу.

Він їм про слона,
а вони йому про зібрання.

Вмовляють (аргументовано):
— До того ж, це й
не слон зовсім,
а біла миша
через соломинку надута.

Не один Тичина
умілець такий.


***
Колись, бувало, Тичина
встромить у землю
олівця —
і він одразу ж коріння пускає,
гіллям розгалужується,
цвітом рясним уквітчується,
а тепер —
посадить дерево,
а воно
стирчить кілочком із землі,
і навіть пес приблудний
біля нього не спиниться,
щоб ногу задерти.

Попри те, що
сад свій
Тичина удобрює
гноєм найвищого ґатунку.


***
Сосюра хвалився,
що він
лише двома пальцями
однієї руки
може розстебнути
на жінці ліфчика.
А Тичина,
коли не зав’яже
шапку вушанку
під підборіддям —
кожного разу
бантик у вузол
затягується
так,
що ніяка жінка
не годна розв’язати.
Часом навіть
спати в шапці доводилося.
І нікого це
не дивувало,
що Сосюра спить із жінками,
а Тичина — в шапці.


***
Дуже часто
сучасникам
доводилося бачити
Тичину
з відведеною вбік
правою рукою,
на якій були
забинтовані
усі п’ять пальців.
— Та ось знову поранився,
олівця застругував, —
пояснював Тичина.
— А ви що — лівша?
— Доводиться, —
ніяково всміхався Тичина.


***
Загальновизнано,
що Тичина
полюбляв борщ.
Ведуться суперечки:
буряковий чи щавлевий?

Зелений чи червоний —
а сьорбав,
це всі чули.

А от,
що соточку
перед борщем
вживав —
це ще треба
довести.


***
Навіть сторонні
зауважили,
що Тичина
і зимою,
і влітку
в одному пальто
ходить.
— А це не пальто, —
розтлумачив Тичина, —
це узбецький халат
(спеціально замовив),
у ньому,
байдуже,
чи спека, чи холод —
а температура
завжди 36,6  тримається.
І незалежно,
живий ти чи мертвий.


***
У молодості
Тичині подобалося
дівчат на човні
катати.
Не було такої водойми,
у яку б він
весел не вмочив.
Прямо мозолі
на долонях натирав.
Подейкували,
що й у зрілі роки
за ним ця звичка водилася.
А що ніким не помічений,
так у нього ж
гонорари були такі,
що він запросто
міг купити собі
підводного човна.


***
— Ви на чиєму боці
в громадянську
воювали? —
поцікавився Тичина
а Сосюри.
— А мені все одно,
мені, аби постріляти, —
відповів Сосюра
і в свою чергу
поцікавився:
— А ви за кого воювали?
— Я за наших вболівав.
— Де вони тепер
ті наші, — зітхнув Сосюра.
— А котрі перемогли —
ті й наші, —
завершив розмову Тичина.


***
Кому воно треба —
пам’ятати,
скільки
за Радянського Союзу
склотара коштувала.

А між іншим,
за одним із джерел,
пляшку
з-під спиртного
приймали за 12 коп.,
а пляшку
з-під молока —
за 15.

Хто як живе,
видно з того,
хто який посуд здає.

Феномен Тичини в тому,
що він вічно
пляшки з-під молока здавав,
попри те, що
отоварювався завжди
коньяком.


***
Михайло Коцюбинський
на знак приязні
подарував Тичині
щипці для розколювання
грудок цукру.

У ту пору
цей інструмент
був Тичині без потреби,
позаяк він
не клав цукру до чаю
з причини
його хронічної відсутності.

У зрілі роки
щипці Тичині
також не пригодилися,
бо на той час
він уже мав стільки цукру,
що просто
заливав його чаєм
і їв ложкою.


***
Максим Тадейович каже:
— Люблю з вудкою
посидіти.
— А мені, знаєте,
не доводилося, —
відповідає Тичина
і тричі спльовує
через ліве плече.

Забобони забобонами,
а правда така,
що ніхто того письменника
не питає:
любить він чи не любить;
посадять —
сидить як миленький.


***
Тичина дивиться
у вікно.
За вікном
іде сніг.
Попереду
і позаду —
конвоїри.

Тепер це сприймається
як художній
домисел,
а тоді було
цілковитою реальністю.

За вікном стріляють.
За вікном падає сніг.
Тичина засуває штору.
Знову двірникам робота.


***
Якось у потязі
Тичина розговорився
із незнайомим чоловіком.
Став згадувати,
як підлітком
череду пас.
— А зараз ким працюєте? —
запитав попутник.
— Та все по тому ж
профілю —
головую
у Верховній Раді.
— Важко вам, мабуть,
усе життя
біля худоби, —
поспівчував чоловік
і виставив на стіл півлітру.


***
Завітали до Тичини
піонери-тимурівці,
послуги пропонують:
— Може, вам допомога
потрібна?
До крамниці збігати,
квартиру прибрати...
— Ні, дякую, —
відмовляється
у мене для цього
домогосподарка є.
— Можемо вас розважити, —
не здаються тимурівці. —
концерт влаштувати.
— Годі з мене
тих концертів,
що мені дружина влаштовує.
— А вірші?.. Вірші
вам хто пише?


***
Під час сімейних сварок
дружина мала звичку
дорікати Тичині,
що він цвяха
забити не вміє.
Критикувати Тичину
як поета
вона собі не дозволяла.

Що це був би за народ,
якби генієві
не підсобив?!
Народ цвяха тримає,
а Тичина молотком лупить.
Жодного разу
не промахнувся:
усе по пальцях,
по пальцях, по пальцях...
Народ матюкається,
але терпить.
А якби він читав
усе, що Тичина понаписував —
ніякого терпіння
не настачишся.


***
Тичина чистить черевики,
найретельніше
підошви ваксує.
— А підошви навіщо? —
дивуються непосвячені.
— Щоб виразніший слід
у літературі
після себе зоставити.

Час збіг,
а сліди лишилися.
— Чиї це сліди?
— П. Г. Тичини.
— Це той,
що вірші писав?
— Це той,
що черевики чистив.


***
Схрестив Тичина
козацьку шаблю
з самурайським мечем.
Не в смислі двобою,
а в сенсі селекції.
І вивів таким чином
сім видів
зубочисток.

Сидить Тичина,
у зубах колупається.
Кожен раз,
як наїсться,
хочеться йому
харакірі зробити,
та кожного разу
зубочистка ламається.


***
Тичина з парадного
виходить,
міністерського портфеля
під пахвою затискає.
Біля парадного
авто дожидається.

Шофер — жартівник,
приколюється:
— Ви думаєте,
я міністрів вожу?..
А я вожу
міністерські портфелі.

Тичина теж
не без гумору:
— Недавно я збірку
видав —
і вся країна думає,
що це поезія.


***
Тичина на підвіконні
кактуси
у вазониках
вирощує.
Кактус —
до чого вже рослина
невибаглива,
але й він потребує,
щоб небо над головою.
щоб земля під ногами.
Тичина пальці
до крові поколов.
— Ви навіть
уявити собі не можете,
у якій страшній
пустелі
я живу.


***
Тичина заходить
до гастроному.
— Мені, будь ласка,
двісті грамів ковбаси.
— Нема, — відказує продавець.
— Тоді триста грамів
голландського сиру.
— Нема, — чує ту ж відповідь.
— А масельце вершкове є?
— Нема.

Тичина мовчки
дістає гаманець
і відраховує продавцеві
гроші.
Життя таке,
що завжди доводиться
розплачуватися
за те,
чого нема,
чого не брав,
чим не користувався.



***
До дня Жовтневої Революції
Спілка письменників
велоперегони організувала.
А Тичина без транспорту.
Пішов до крамниці
ровера купувати.
— Мені, будь ласка, дамського, —
просить продавця, —
щоб на старті не довелося
ногу високо задирати.
— Дамського Рильський забрав.
— Тоді, якщо можна,
триколісного — вони стійкіші.
— Триколісного Сосюра вподобав.
— Що ж ви мені запропонуєте?
— Беріть одноколісного.
Сьогодні поступили.
— А інших нема?
— Ні, уся партія така.
«Шляк би її трафив, ту партію!» —
подумав Тичина.

Мільйони простих радянських людей
поділяли думку поета.


***
І Тичина,
і Рильський —
у сорочках вишиванках.

Рильського за вишиванку
у буржуазному націоналізмі
звинуватили,
а Тичині піонери
честь віддають.

А все тому,
що там, де в Рильського —
хрестик традиційний,
у Тичини — серп і молот.

Тичина не цурався
модернізму.


***
На вулиці ожеледиця,
Тичина з дому не виходить —
впасти боїться.
Лежить, з ліжка не встає,
кімнатою не пройдеться;
паркет натертий —
впасти боїться.
А бачили ж його колись —
попід ручки з панянкою
на ковзанах ковзався.
— Дак це ж ще до Революції було, —
каже Тичина. —
Але й тоді страх мене не покидав.
— Так впасти боялися?
— Ні, боявся, що панянка
цілуватися зі мною не захоче.

Таким чином маса людей
до самої Незалежності
зі страхом у ліжках пролежали.
Стосовно Незалежності —
слизька це тема,
а от про панянок
не варто думати погано.


КАРТОПЛЯ В КОНТЕКСТІ ТВОРЧОСТІ
І
а)
Більшість тичинознавців
сходяться на думці,
що загальновизнаний
віталізм творчості Тичини
тісно пов’язаний
із життєдайністю картоплі,
що довгий час замовчувалося:
у радянську добу —
(зважаючи на іноземне походження картоплі
(з території найбільш
вірогідного супротивника);
за часів незалежної України,
у зв’язку з тим,
що у картоплі
відсутнє
національне коріння.


І
б)
На підтвердження цієї версії
в архіві поета знайдено
екслібрис,
на якому зображена
черевата муза,
котра в правій руці
тримає заступ,
а в лівій затискає
гілочку цвітучої картоплі.
Стосовно живота музи
погляди літературознавців
розділилися:
одні вважають,
що муза вагітна,
інші —
що об’їлася картоплі.


ІІ
Тичинознавець Енко А. А.
стверджує,
що кожної весни Тичина
спільно з музою
вибирався на дачу,
аби посадити картоплю,
однак жодної осені
не від’їжджав,
щоб зібрати врожай.
— Я не для себе, —
казав Тичина, —
Я для вічності садю.

Зачувши про духовний
подвиг Тичини,
колорадські жуки
з Америки до України
перебралися.


ІІІ
Опонент тичинознавця
Енка А. А.
тичинознавець Чук У. Є.,
визнаючи тай факт,
що Тичина
ніколи не викопував картоплі,
пояснює це тим,
що буцімто Тичина
не садив картоплю
традиційним способом,
а скидав
до однієї ями,
як у братську могилу.
— Усі люди садять,
а я хороню, — казав Тичина.
А сам цей ритуал
він називав требою.
Чук У. Є. пояснював це
фантомом Тичини-семінариста.


ІV
Літературознавець-аматор
Ський О. П.,
дослідивши тлусті плями
на рукописах Тичини,
дійшов висновку,
що поет
не відзначався апетитом,
він годинами міг
сидіти
й розмазувати
по тарілці
картопляне пюре.
Окрім цього,
запевняє Ський О.П.,
Тичина
панічно боявся
картоплі
в мундирах.


V
Відомий авторитет
у широких філологічних колах
Ейн І. З.
взагалі
не тільки не припускає,
що муза Тичини
могла в землі порпатися,
але йому
навіть у голову
не вкладається,
що геніальний Тичина
міг харчуватися
картоплею,
тією самою картоплею,
яку залюбки
споживають свині!


***
Мандрівка у потязі.
У купе – двоє.
- Ви любите зверху
чи знизу, -
запитує Тичину жінка.
- Я – згідно вказаного
у білет і місця, -
відповідає Тичина.

На кожній станції
пиріжки продають.
- Вам із м’ясом чи капустою?

Поставлений перед вибором,
Тичина розгублено озирається,
то на станційного міліціонера,
то на провідницю...

Хтось покладається
на власний смак,
а Тичина
(і в особистому житті)
на адміністративне рішення.


***
Тичина у вбиральні
НСПУ
написи на стінах читає.

„Розлука довга,
як запитання жінки.
Зустрічі короткі,
як відповіді чоловіка”.

Либонь, про коханців,
здогадується Тичина.
А це, мабуть, хтось
дружині присвятив:

„В ім’я твоє
сад розцвів.
Сокира – сестра твоя –
не всі приголосні
вимовляє”.

Що не кажи, зітхає Тичина,
а чоловік і жінка –
це як
небо й земля,
інь і ян,
хліб та сало.

І лізе до кишені за писачком.


***
Котрийсь запитав Ісуса:
„Учителю благий,
що мені робити,
щоб успадкувати життя вічне?”

Коли Лютер перекладав Біблію,
йому привидівся чорт,
і він не задумуючись
запустив у нечистого чорнильницею.

„Це ніщо, - каже Тичина, -
у порівнянні з тим, як я вірші пишу, –
тоді з’являється ціла дюжина чортів,
які безупинно жбурляють у мене
чорнильниці і колються перами”.

Зауважте, що ні Лютер,
ні Тичина
не зловживали алкоголем,
а обидва (кожен на свій розсуд)
займалися благими справами,
розраховуючи (кожен на свій лад)
успадкувати життя вічне.

Ісус відповів:
„Чому мене звеш благим?
Ніхто не благий,
хіба один Бог”.


***
Не хотілося б нікого ображати,
як любить повторювати
ведучий однієї російської
телепрограми,
але, як казав, інший телеведучий:
„Добрий вечір!
І досить про добре...”

Уявляю собі Тичину
перед скринькою візій,
уявляю, як він нарікає
на телебачення,
як тішить себе думкою,
що завжди можна
вимкнути телевізор.

Тичині, як і нам,
бракує рішучості,
щоб подивитись
на телевізор зі заду,
проте він, на відміну від нас,
не заплющує очі на те,
що існують кнопки,
якими вмикаються і вимикаються
телеглядачі.

І хто після цього
дорікне йому,
що він не висмикнув
штепселя з розетки?!


***
Циганка Тичині
наворожила:
„Любитимуть тебе
дві жінки:
Вітчизна-мати
і
Вітчизна-жона.

Одна,
немов душа
без тіла;
друга,
ніби
тіло без душі”.


***
У юності
Тичина був
високим і худим,
як Дон Кіхот,
але
з роками
росту вбавилося,
повноти додалося,
і він
став нагадувати
Санчо Пансо.

До речі,
коня Дон Кіхота
звали Росинантом.
А хто знає,
як кликали ослика?


***
Інтерв’юер
у Тичини запитує:
- Чи змінилося
з часом
ваше ставлення
до літератури?
- У старості
ті ж самі проблеми,
що й у юності.
Скажімо, щоб
провезти дівчину
на велосипеді,
потрібно дві речі:
велосипед і дівчина.
Колись я не мав велосипеда,
а тепер нема
бажаючих дівчат.
І, як не прикро
це визнавати,
і тоді, і тепер,
література однаково
безпорадна.


***
Тичина не був
знайомий
зі Шварценегером,
який багато років
займався бодібілдінгом,
але напевно
йому був відомий вислів
Ісуса Христа,
який говорив
про своє тіло:
„Зруйнуйте храм цей,
і я його за три дні
відбудую”.
І Тичина,
як ніхто інший,
знав, як це
бути
сторожем у храмі,
з якого виселився Бог.


ЕПІЛОГ 1

Врешті-решт,
що ми знаємо
про Тичину?

Був геніальним поетом.
Написав мало.
Помер молодим.


ЕПІЛОГ 2

Ми напевно знаємо,
що в молодості
Тичина носив пенсне
(принаймні в ньому фотографувався);
новеньке блискуче пенсне,
що нагадувало старенького ровера,
якого усе життя
доводиться крутити.

Сьогодні ж
це стареньке пенсне
нагадує новенького ровера,
якого щоразу
доводиться вигадувати.

Ми тільки й знаємо,
що вигадувати.