Стоїть на пагорбі осика,
Роняє листячко в траву...
Немає в мене чоловіка,
То я з позиченим живу.
Про це не скаржусь я нікому.
Маленьке щастя та моє.
Все віддаю йому потому,
Що й рідна жінка не дає.
Не вистачає в мене сили.
Моє кохання, як мара.
А він ще й губи ті копилить,
То тим, то сим перебира.
Немов кавун, у нього пика
І як коня, треба поїть...
Перевелась я, мов осика,
Що ген--на пагорбі стоїть!