Двом дорогам на захід і стежці на схід
З того боку землі не замкнутися колом.
У рівнянні „від себе – до себе похід”
Від іменника „я”  віднімаємо „кволий”.
Потім ділимо суму на „відстань” і „щем”,
Округляємо залишок – сушимо весла.
А щоб все – як у всіх, додаємо іще
Пізнавання дівчат через груди і чресла.

Обертаються жорна в моїй голові,
Безупинно, безболісно і невблаганно.
Перемелюють світ, де допоки живі
Мій сусід дон Петро і його донна Ганна.
Їх прислуга  – собака, корова, коти,
Їх раби – галасливі замурзані свині,
Дві плантації з мінами: „Achtung, кроти!”,
Й кілька слив, від майбутнього градусу сині.

Впала стежка до ніг і поплутала все.
Я піду до ставка помахати вудками.
І забудусь, замріюсь – мене понесе
Крізь дівочі світлиці глухими кутками!
Не зачепить відтоді ніхто за живе.
Ну хіба що від жиру забродять гормони.
Мимо кладки в тумані русалка пливе,
Тільки зрання до ночі русалок „не мона”.

Перекисло, мій Господи, синє вино.
Запитаюсь „навіщо” – вчувається „треба”.
Дон Петро з доном кумом розбили вікно
І у кожен уламок заправили небо.
Наміняю їм риби за пригорщу скла,
Щоб розмірена кров закипіла у клекіт!                                          
Й краєм ока побачу – над флангом села
Дві колгоспні зенітки підбили лелеку.                              

Чорно-біла машина лягла на крило
І упала без вибуху ув очереті.
Скільки б відстані й часу з тих пір не зійшло,
Я для тебе не буду ні другим, ні третім.
Ні останнім.
Сьогодні у клубі кіно.
Захлинається ввечері серце дівоче.
Я з блакитних уламків складаю вікно.
А обірвана плівка стрекоче й стрекоче.