[I] Неврівноважена думка викинулась у вікно, і мені затьмарилось і привиділось ось що: ніби в морі натовпу втрачаю дно, посередині площі. А течія вирує, шумить, несе, туди, де усвідомлюєш – це закінчиться, тільки-но за хмарами хтось мовить: Все…, переповнений сумом по самі вінця. Я тоді сидітиму на пустому березі, хилитаючи ногами над безоднею дна, неживим подаватиму руку: – Березень, а у відповідь кидатиметься луна. [II] Рано-вранці заголосили кілька мелодій, а я від них ховався за списаними листками, в яких і самому розібратися годі: …серце вшито для щему… …не тими нитками… А для кого воно складено, коли і ким – я неодмінно запам’ятав би це, коли б суцільно татуйовані листки хоч раз подивились мені в лице. А ще б самого себе зустріти: розпитати, допоки в розумі-умі я: чи довго в грудях калататиме Квітень: щовесняна очікувана аритмія. [III] Приходив вечір в надії вивідати [за плетивом стосунків] хоч щось про тебе. Запопадливо наливав за доречний привід: ти у хворобі серця – моє плацебо. Поділитися киснем – що мати віру у взаємність вижити в цій хворобі, бо якщо не увіруєш, п’єш без міри: обезболені в світі самі-по-собі! Або складаєш літеру до літери: ніхто ще не вигадав кращої потрави, а втомишся множити літери на літри, озирнешся здивовано: треба ж – Травень!
|