А буває, часом сядеш - зал пустий - і речеш нікому.
Ніби й публіка ще учора вимагала нових ідей…
А виходить, що не театр - просто цирк.
Все таке зникоме…
І на п"ятеро аплодуючих - два мільйони пустих очей.


І буває, болить по-лютому, десь у грудях – шрапнель гангреною
Між лопатками тихо виїла до лихого затишний дім.
І пече до небесно-синього у очах, а співець за сценою
Все співає баладу вічності. Та звучить, мов останній гімн…

І буває, ще нерви сіпає, і буває, ще якось грається,
Хоч давно уже правду викрито, і лиця не ховає грим.
Все простиме, і все прощається.
І безсила глядацька зграя ця,
щоб утриматись від вистав і вин…

Все. І крапка.
І все без змін.

Розчаровані і зацьковані, трохи дивні і зовсім знічені –
Хто би бачив їх зараз мертвими!...
Та до виступу оживуть.
І безсмертними, невразливими, непохитними і убивчими
Будуть завтра їх щирі посмішки, чи байдужість.
Не в тому суть.


Бо, буває, часом сядеш – зал пустий – і речеш нікому
Свою "Бесіду розчарованого із душею"*, давно вже завчену.
І нічого не має значення. І від рани така утома…
Все зникоме.
Все неозначене.
Все пробачено.
Все. І кома…