Кольорові плями. Лиця столиків.
Чарівниці поряд – не втечеш.
Пий за січень, допивай, соколику!
Скільки вен, а всі шумлять про те ж.

Може, старість кров’ю не шумітиме,
Та блакиттю не зійде з ялин...
Скільки ж ворожки крутили мітлами,
Що й тебе, міцного, підняли!

Очі не ховай, вони не крадені,
Вже Сірко не буде позичать.
Пахнуть стіни кораблями-крабами,
І цвіте спокуса, мов печать.

Ти скажи, скількох торкався всесвітів
У сухому затишку імли?
Чи тобі ще й досі сняться сестри ті,
Що в одному голосі жили?

Порцеляна крихітки і темпера
До дірок віджиті аж болять.
Мацаєш зіницями затерплими
Сховану присутність корабля.

Спраглий на сигари та на ревнощі –
Ось вона – навпроти – пригорни!
Зазирають у вікно дерева ще
Крізь нехитру зімкнутість гардин.

А прощання не лікуй напоями –
То у кров украплюється час.
Пий за січень і за все накоєне,
Що було прощене, як прощавсь.