Ти – скінченний апокриф повітря.

                  Час.
                    1.
Твій світ звеличений весною.
Караєш простір однозорим часом.
Ти – час. Сьогодні ти бездомний.
Бо простір зник у кулаці пейзажу.
Ти – рамки одноденних сподівань.
Ти – сніг, насичений бажанням літа,
і кожноденно сиза даль
твої перераховує пір’їни.
Віддати простір, загубити час
це так – поза реальністю земного.
Ти світлий спокій виринань
і з ночі в день, і з дня – у день нового.
Ще стільки нерахованих доріг –
твої сліди сьогодні незчисленні.
Ти зараз сміх, всього лише у сміх
тебе розплавлено на арфі сьогодення.
Великий світ, просторий гострий біль
проник у час, під оболонку світла.
Караєш мить, із миттю нищиш відстань.
І сто доріг дрімають у долонях істин,
     істина із них лише одна.

                    2.    
Ти скінченний
розкотистий грім
і чекання твоє пурпурове,
ходить осінь
босоніж по склі,
а за нею готичні собори
розгубили намисто дзвонів.

Ти скінченний
засмучений дощ
і стихання твоє солоне
плачуть риби
бо жовтим дном
перевернуті ополонки
і розпачливі зорі
прагнуть зіницею впасти
в око
розбитого вічністю дзвону.
Ти скінченний
як осінь
без зойку
простягає терновий стяг
не минутись
     твоїм долоням
бо долоні давно печаль
не зімкнутись
     твоїм повікам
бо вони – віддавна печать
     на зсірілих обіймах смутку
     міжпланетна молочна даль
     викришує мідну лунку
Сьогодні собори сплять.

                    3.
Прийшовши у сон каяттям
найперше розпалиш багаття
і осінь розплавиться воском
і сутінь дрімотно змовчить,
бо день ставав фіолетним
робився бджолино-хвилястим
як соти напоєні соком
розтертих на мак годин.

Вічність свою обчислену
зернятами смутку й дощу
візьмеш за грань непізнану
і дзеркалом станеш. У ніч
вростатиме пульс півонії
і дихання снів затяжне
померкне над ранок стомлено
інеєм вкриє тебе.

                    4.
                          Пам’яті Романа Федоріва  
Чи замерзнеш
і обрієм станеш …
На долонях твоїх зима
повирізблює
гнізда часу
і печаль твоя
вся до дна
переллєтся у коси осені
пересиплеться в грона дощу
і багряним каменем
босим
ти впадеш
на зімлілу траву.
Твої весни
зупиняться соснами
серед саду
сталевих снів.
Ти відходиш
коронований спокоєм
серед вічності
воску і бджіл
ти зростатимеш
листям прозорості
із криничних
очей свічад.
Твої весни всі короновані.
Ти приходиш у вирій прощань.

                    5.
І світ твій
переламаний надвоє
мої долоні
осягнуть.
Я стану вічністю.
І сизим дзвоном
твою безодню
сколихну.
Бузковий простір
залопоче снами.
Ось тут недавно
замаїлась ніч.
Так ходить час
крилатими слідами,
лоскоче пір’ям
опівнічний міт.
Прилине птах
жаринно–попелястий
і візьме таємницю
під крило,
по вінця осені
співочий іній
сполохано стуманить
посріблене вино.
Осмислення
рукописів вогненних
тремкими іскрами
посиплеться у світ.
Розплетені голубки
затуркочуть,
як тиха вічність
сивої землі
твоєї митті
світлі віти
світають голосом
видінь.

                    6.
Ти із спогаду
витешеш браму
і сонце прийде
привітатись,
і в кожній криниці
місяць
відлунням
тобі відповість.
Ти ходиш
східцями слави
і осінь прийде
як пава,
і вічність твою
одягне
в скінченне
намисто днів.
Ти візьмеш тоді
бандуру
і втопиш себе
у заплавах
чужих
незримованих істин,
своїх
незримих видінь,
і сутність твоя
розтане,
як сніг,
і тоді настане
відверта хвилина
часу.
Із спогаду
витешеш біль.
                    7.
Ти житимеш тут.
У відлунні
минаючих кроків,
у печері зів’ялих стеблин.
Підіймається шовк
двоголосий,
як завіса
над урвищем
снів.

                   8.
Приходитиму
кроками весни.
Дороги
залягли у сплячку.
Твій синій гість
монети розгубив
й ключі
від ранку.
Я обіймаю
простір сном –
зеленим стиглим
віттям.
Нехай тобі
здається, що
день
ти виміняв
на свічку
із темних барв,
насичених горінням …
Скульптури звуку
ожили
під віями у них
замерехтіли краплі.
Світлом
я опиняюсь на межі
воскових знаків.
Проліском цвіте
втамована весна
на узбережжі часу.

                   9.
Ти апокриф
майбутніх століть
призвичаєний
відстань носити
на могутніх
плечах зими,
в металевих
обіймах вітру
проростає
півонія часу
стиглий іній
над нею дзвенить,
над пелюстям
хмарами тануть
очі–сльози, повіки твої
втаємничено
подихом ранку.
На долонях
теплих твоїх
світ дзеркальний
поранений ангел,
на хвилястій
поверхні води
осінь стигне
екстрактом прощання –
їй не легко
тебе віднайти,
у молитви
стікає ранок
багряним
риданням слів,
нгенаповнений келих
часу
сивіти почне
тоді
твоє сонце
розбурханим стане
під немеркнучим
вістрям віків.

                  10.
Перегукнемо світ.
Це ми –
народжені
у часі снів,
якими ніч
ятриться.
Свіч
багряних
віч
ти не торкай
вогню
навстріч
прийде зима
(ти подихом
легким
тепло
розбудиш
в ній)
Вона одягне
світло
у зело
твоїх думок
округле знамено
блукатиме
(Не дай собі
спочинку)
бо час
залишить
нас
у просторі
незгойнім
скелясті гори
прагнуть височіти
днем
Моїм,
Твоїм
і нашим сонцем
заволоділа
зграя птиць.
Я ходжу тихо,
колами босоніж
вимощую
для осені
поміст.


            11.
         Полон

Тобі колись
казала осінь,
що зима
то лише сон
сповитий у мереживо.
І срібну чашу
стиха подала,
на сиву пам’ять,
на бентежність.
І феєрверки
зниклих мрій
ламали обрії
дзекальні.
Нестиглий світ –
бджолиний рій
загуснув воском
на світанні
(твоїх думок
апокрифи тремкі
гортали книгу
ієрогліфами взяту
в цупкий полон)
у осені на дні
ти написав
зимі сонату
(ходили мокрими
по склі
твої повіки
обважнілі
рослинами печалі)
Дим
їдких і парфумерних
знаків
тобі врізався
у чоло.
Сьогодні сніг
приходив тайно
(А ланцюгів
вже не було).


           12.
Твої стежки проходять крізь мовчання.
Ти жовтий птах, скрижально золотий.
З моїх долонь вирізблюєш чекання.
Мить.
Сьогодні спить.
Назавтра вітер буде кволим,
беззбройний день,
мені не сниться вісь
я ходжу навмання
пунктиром
вирізблюю човни
для втіх.
Сьогодні сміх,
в латаття упірнувши,
позичені лілеї роздає,
крізь очі вод
ступає ніч примхливо
в плащі
невзуті сни
зігрілись
танцюючи бароко відчаю
вони мовчать, шукаючи світанку.
Зранку я
одягнена у синє позолото
прийду
Чекай мене, коли насниться ранок,
твої бездонні сни, як молоко.
Тече з очей, з повік світанок.
              Це я      
згасила у долонях дощ.

                  13.
Ти як попіл,
пропалений сонцем,
Ти як страх,
скам’янілий за ніч
крізь безсмертне
пилюстя півоній
скапуєш тихо
    у дзвін
проникає таємне
відлуння
наполохано
північ горить.
Входить час
і на сходах подих,
як постать твоя, стоїть.

                   14.
Чекати тихо,
як фіалка
гортати пелюсками ніч.
По клавішах
тече мовчанка
і мідний дзвін
у скрині спить.
Забарвлено все
в тиху повінь.
Наказано
принишкнути вітрам.
Я стигла вишня
на деревах ночі
приснюсь тобі,
немов весільний дар.



                    15.
Пам’яталося диво:
крізь зачинений обрій
приходили діви
холодних вогнів.
І клали на пальці
твої заборону
і скрипка мовчала,
а ти говорив.
Скізь стіни тремтячі,
крізь двері доріг
приходили звуки
і ти говорив.
Блукали під сонцем
юрби віків
дорогами осені,
краплями днів.
Стікало мовчання
в криницю життя
і плакало слово
у тебе в очах.

                  16.
Сни розтоплено,
дні – оберемками,
крізь густий
помаранчевий сік
продирається
світ покалічений
і на ліктях у нього
сніг.
Ти доторканий,
ти існуючий,
ти скрижально
німий водолій.
Час іде, час тече
по вулиці.
Тільки ти,
неминучий – стій!