Анна МалигонПотреба вовка. Волохата музика.ждеш коли побреде у важкі непроглядні замети цей рік що сказився напханий гнійним сумом жовтими цятками валер’янки всонцений у спину старого письмового столика зачатого в СРСР наче камінний привид молодого заходу полохливо обнюхує скло тягне гострого носика тане у бузкових тонах кімнати ждеш невсипуще жадібно зотліваючи ждеш свого вірного вовка що нарешті не гляне в сторону лісу поклавши на твій живіт голову і себе забувши про шепіт рудої глиці під лапами не маючи діла до крові сарни але тверді долоні червоніють від вовчих ягід ВОНИ всі тікають стискають між ікол свободу лишають або тільки запах або затяжні подряпини або сірі ворсинки заплутані в килимі а останній той взагалі нічого хіба лише вовченя на добру і довгу пам’ять ждеш а ще ж кілька зим сидіти спокійно спостерігати як до оселі входять нові персонажі більшість з родини елжі та ще кілька самсунгів і так ось нести волочити по всіх роках забинтовану пам’ять вистромляти душу як жало з метою пройняти когось із тих кому й на фіг не треба твоя душа ждеш так повзе мов по слині осінній шум стомлено листопадиться до продажних будівель де кожна цеглина сліпа ерогенна зона спрагло хапає вицвілу ласку води ти ж вечорами нервово пишеш той ти... ...хий стогін вижатий дохлий стогін аби взагалі щось писа... ...ти потім береш величезний віник і швидко знімаєш зі стелі хитку волохату музику чуєш як грає крейда під ніжками віртуозів як вони розбігаються безпомічні та бездомні це перша ознака пустки в самій тобі загнивання в колючім гнізді дротянім це дійство захланності проминання холодне тупе безгрішшя знов роздира кишені разом зі спиртом заходить біжить у світлицю тіла Цупкий Оптимізм збираєш останні сили (плюс деякий капітал) біжиш купувати маленький пакетик з чимось що має назву „кальмари” пожовклий уламок розкошу ждеш ждеш золотої погоди ніжного вовка маму з базару вгортаєшся в ковдру як мертва античність у свіжу тогу але замість мами з’являється п’яний вітчим ...грубо обмацує двері... ...тримає виделку як зброю... береться виносити чорний пакет зі сміттям (аналог земної кулі) довго довго діловито глибоко наче мислитель він розглядає відходи і раптом – голосом громовержця – „хто їв кальмари?! Хто їв кальмари туди твою мать я питаю???” ...та ніхто його не боїться хіба посивілий дощ дещо притих і свята валер’янка сонячними очима тягне у спокій підходжу- даю трударю-роботязі на цигарки хай не кричить але страшно: скільки у нім живе волохатої музики |
2008 © Анна Малигон |