«Ой, ніхто мене не любить…
                              …наїмся хробачків!»
                                                     Народна муд[ду]рість.

Ото і світу - що по наших норах…
Ми бережем його, щоб враз не щез…
Чи «на морях» живемо, чи у горах,
Ми – хробаки (чи « з крилами», чи без)…
Всі риємо неорані городи,
Щоб «гумус» з часом не закам*янів,
І марево солодкої свободи
Живе у норах наших слів і снів.
А на поверхні – будяки і квіти,
Корінням пробираються в наш світ…
І кому з них померти, кому жити
Рішаємо лиш ми… і сотні літ
Свою, хробацьку, робимо роботу:
Гризем коріння, пушимо грунти,
І плодимось… до крику і до поту…
І це життя своє, як довгу ноту,
Аж до фіналу мусимо тягти…

Так буде вічно, але я не плачу…
Все ж не в гімні живемо, а в ріллі…
-   Привіт!
-   Привіт…
-   Ну, як живеш, хробаче?
-   Та-а… так, як всі… звикаю до землі.