Небагато хочеться, а все  ж...
Того самого, зі штампом ЦУМу,
Щастя –
Відчуття безмежних меж,
Крихітного, наче космос, суму...

“Універсум” й “універсам” –
Мій комп’ютер їх не розрізняє.
Зачекай,
Господь приїде Сам:
Телефонував.
Казав, що днями...

Сварки з Батьківщиною нема.
Їй до мене  – тьху: вона велика.
Незабаром надійде зима –
Тонкошкіра, як вчорашнє лихо.

Буде мало – і багато нас.
Плакатимуть стрижені тополі.
Знов захочеться, як той Тарас,
Вийти в люде – і померти в полі.

Знов захочеться банальних рим,
Як “лелеки”, що летять “далеко”.
Сплю...
Укотре сниться Третій Рим.
У сусідів – зверху – дискотека.

Гей, ви, там, на сьомому з небес!
Магнітоли перемкніть на скроні!
... Навіть дивно, що Христос Воскрес
І гукнув апостолам: “По конях!”

У часи, коли на цій землі
Замість зерен проростали зорі.
Ну, дозріли...
Ну, не королі:
Не на троні (навіть не на зоні).

Ну, не пощастило.
Що ж, бува.
Нам же прощено, – “які проблеми?”
Ходять між алей, де є трава,
Духи предків – циркові, як леви.

Ніч. А-ля французький скрип утіх.
Тихий регіт п’яного mon cher-а.
Здох ліхтарик. Позіхнула тінь.
І газетка впала з-під торшера...
                                      7 вересня 2008 р.