Пливуть між будинків і люди і листя,
найдовшу дорогу собі обирають.
Майбутнє хоча і не зрушиш із місця,
та є тут дилема воріт і баранів.
А щодо терпіння — подекуди гірко
не відати сенсу сусідських агоній,
неголених пик, що на світ через дірку
дивитися звикли. Немов у вагоні
життя і минає. Плацкартний купили —
і п’янка до ранку. Та рано вставати.
Хоча в тому й радість — багнюку на килим
уже наносили. Й начхати на вади,
коли все одно у плацкартному їдеш.
Тому і дорога здається без краю.
А щодо розмов — то говориш на ідиш.
Говориш на ідиш?
Та ні — просто граюсь...