„Ви знаєте, в домі тім є превелике горище –
Отам і грішила, а ви собі думали, де?
А сила нечиста, отой її чорний котище,
Пощезла кудись, що вже й гицель її не знайде.
А як її батько склинав при чесному народі!
А їй мов нічого – стоїть наче свічка пряма!
Така була горда, мовляв, приступитися годі,
Аж тут показалось, що сорому в неї нема.
Злягалася з бісом, від нього вродила дитину.            23
Застали сусіди – душила її у садку.
А був же хлопчисько! За неї пішов на бантину!
Подумати тільки, за фурію, лярву таку…”
У сизім тумані від башт повертаються стежі.
Далеко-далеко, лиш оклики чуть голосні.
І хтось промовля… так… суддя у червоній одежі…
А може, вже й справді молитися треба мені?..
Ці східці ведуть догори – а як в пекло спускаюсь.
Отак мені й треба: згубила невинне дитя…
Казали, відпустять, коли щиросердно покаюсь,
Та в тім-то й біда, що не хочу цього каяття!
Одна тільки думка пече, наче голка зашкурна:
Чи він пожаліє, чи, може, навіки забув?
О боже, не знаю, чи грішна, чи відьма, чи курва,
А знаю, що й досі люблю його, ким би не був!
Такий був ласкавий. І мова, неначе здалека.
Він старший на вигляд. Казав, йому тисяча літ…
Мені ще тоді відчувалась якась небезпека,
Коли проводжала і плакала біля воріт.
Ось кат розім’яв собі руки. Закинув уміло
Мішка з-за плечей. Вже сокиру готов занести.
І жаху не чую – щось інше мені наболіло.
Щось треба сказати. Хіба, якщо можеш, прости…
А глупої ночі шмигнув попід браму закриту
І гірко ридав, роздираючи груди свої,
Старий Мефістофель, що знав про святу Маргариту
Ще менше, ніж знала юрба про чаклунство її.
2004
ІІ
А я ж повертався. Я насліпо гнав своїх коней.
Пристрілював, загнаних, не на одній з переправ.
Запізно отямився. Договір був незаконний.
Я ставив багато. І ставку, звичайно ж, програв.
Він тер вузькуваті долоні. Він терся в довіру,
Мов кіт об коліна. Очиці в гидотнім лою…
Я був нерозважний. Хотів усього понад міру,
На владу над світом тебе промінявши. Мою.
Ще тішився довго, що вирвався з ями застою.
Мені, божевільному, вічність була на меті.
Мав бути інакшим. Вагомістю і правотою.
Я все пояснив тобі в тім, ще давешнім, листі…
Той лист не дійшов. Бо, забувши його одіслати,
Знайшовши вже потім на бюрку, якогось там дня,
Я дер його в клапті, бажаючи стати крилатим.
Бажання уже не збувались. Я вивів коня.               24
І був переїзд. Бездоріжжям. Крізь митничний гамір.
Лихе прочуття мене гнало: не гайся, лети!
Хотів якнайшвидше. Врахуй мені, боже, хоч намір,
Усі спотикання якоїсь важкої версти.
Надибав знайомих. Вони мені перші й сказали.
„Котра Маргарита? Небіжчиці пряхи донька?
Спізнився ти, друже, – учора на горло скарали.
Судили як відьму. Убила свого дітвака”.
А я ж повертався. Бо думав – ще буде до кого.
Бо думав – зустріне, коли заступлю за поріг.
Навіщо, скажи, я долав цю прокляту дорогу,
Коли мені, боже, ти навіть її не зберіг –
Лиш право на вічність і право побути собою,
І пам'ять про те недоросле наївне дівча,
Що стала зорею, пекучою й непровідною,
І стисла за горло петлею тісного плаща?..
Припав до дверей запорошеним сірим камзолом.
Чи сльози пробились, чи просто повітря сире?
Все скінчено, Мефе. Спини своє чортове коло.
Бажання уже не збуваються: смерть не бере.