Печорін сидить на стільці-кривулі І чорний свій чай не солодить. У цівці вузькій достигає куля: Її нежива прохолода Надить, малює золоті гори, Аж віра в це просто грішна… Укрий, Батьківщино, нас своїм смородом Та істини хоч на гріш нам Відваж, А вже ми звістимо її зайвим, У котрих ані шага нема… Печорін додивиться вишень зарево І піде степом курганним, Упевнений, що персонажа в законі Ніхто на сюжеті не здурить… Бояриня на старосвітській іконі Вкутується гламуром. Холодний, порожній аркуш воскований, І жаско лишатися з ним нам… Два образи втискує автор у слово, Неначе ноги дві в штанину, Буть хоче корисним – зі шкури лізе! – І падає, не встигає… Прости, Господи, Дрімучий цей ліс нам!.. Печорін зап’ястки чухає лезом І літеплий чай допиває.
|