І зорі магнітні. І вітер в затопленім храмі.
А зверху весніє – мов піниться кров’ю блакить,
Ворожать на хмарах, серцями летять із птахами.
І щастя в зіницях, як в келихах свічка, димить.

Від ніжності злої – напитись і впасти в пшеницю.
Усе – за водою. Лиш чайки супроти води…
Кого ж боїтесь ви – такі молоді, білолиці?
В крові вашій рабській калиновий сік не бродив.

А я розбишака…
Я гострий, мов дріт електричний.
Я вибух підземний,
Що тишу із себе струсив.

Я десь маю ваше повчання горбато-окличне,
Яке кожен з вас, наче ніж тупоумний, носив.

Ваш день, мов газета, згорить
У скловатному світі,
Де сіро і сиро «панує» хитренький хахол.
Ніяка планета йому з Того світу не світить.
По ньому пройшлися у цьому
Варяг та монгол.

Пройшовся – і здимів.
А нам тут співати і пити.
І вчитись літати,
І серцем у корінь рости.

Отак воно й вийшло –
Що ворога вміли любити,
А рідну ворожку спалили,
Діставши з води.