Почався сніг... Стежина обірвалась – Мов тріщина в алмазі, Мов шнурок... Душа душі, рука руки шукала. Сміявся вітер голосом зірок. Азартна доля плакала від щастя, Бо серце чуло радість «битія», Тому і билось чисто, часто-часто У цих снігах, де тільки ти і я І ще – туманні верби, наче відьми, Що соки п’ють не тільки із землі... Страшні для когось, А для мене рідні – Як дим вітчизни, Пір’я журавлів. Почався вітер... Сніг красиво здимів – Немов козацькі «чайки» у сльозі. А ми стаєм душевними й простими – Як півники дитячі у фользі. А стежка наша – Тріщина в алмазі – Запахла знову цвітом сон-трави... Оце й усе. Почався біль, зарраза... Зате я знаю, Що іще Живий.
|