Іонічні колони, запорошені пилом,
Напівтіні на стінах скам’янілих віків,
Почуття, що схилились порцеляновим тілом
Над безоднею снів і років.

А під срібним повітрям, заколисаним часом,
Силуети застиглих напівзрячих, сліпих,
Розмаїття облич, необмежене простором,
День у грі поза грою, в вирі правил гнучких…

Та я завжди летітиму вже забутими сходами
У обійми улюблених коридорних очей,
Й, не побачивши їх, ще м’якими долонями
Відчуватиму біль нефізичних смертей.

Але я пам’татиму кожен ранок гаптований,
Кожен дотик відвертості із запалених вуст
В мить, коли від усталених звичаїв стомлений
Світ потроху втрачав променевий свій глузд.

І я знаю, зустрінемось в сотнях, тисячах аркушів,
У звичайних  і глянцевих неформатних  листках,
Станемо паперовими у відсіках для спогадів,
У бурштинових ранках, у тремтячих руках.

І коли врешті пройдемо соляними дорогами,
Підніміть мені вії, обійміть, як завжди,
Я вас завжди любитиму, й за тонкими сплетіннями
Ви відчуєте дотик моєї води.