Ця осіння любов – як під листям захована міна.
Над могилками гнізд зоренята кружляють, кричать.
Та ніяка душа мені тіло твоє не замінить.
Твоє тіло, що світиться тінню вогню і меча.

Ти прийшла мені так – наче пісня лягає на пісню.
Від вогню золотого ростуть груденята свічі.
Ми сп’яніли від себе – і стали первинно-первісні.
Динозаври кругом.
Видно Місяць – немов уночі.

Нас вовки і дерева навчили ставати собою.
А комп’ютери ми заступили іконами трав.
Віддавалася ти із такою святою журбою,
Що обличчя такого щасливого я ще не знав.

Потім вмерли удвох...
А воскреснем – як стане весняно.
Над могилками гнізд затріпоче метелик нічний.
Наші діти – пісні, наші внуки – ці зорі рум’яні...

Та ніякий політ не замінить вже нам глибини.