Уже і осінь... За віконцем дощ-приблуда
Від суму й холоду здуває сльози гірко
На лист самотній, що тремтить останнім чудом,
З останніх сил тремтить, тримаючись за гілку.

Осінній лист з весняних мрій про чисті роси,
Що в мерехтінні тих осінніх крапель зрідка
Тремтінням стримують зими сніги й морози,
Які заковують в кайдани душі й ріки...

Він у довірливих розмовах з небом синім
Зимі холодній в очі дивиться правдиво,
І разом з ним тремчу і я листом осіннім,
Тремчу щоденно і надіюся на диво.

Й допомагає ще надію не згубити
Недавній сон... Хтось скаже: «Що за атрибути,
що за убогості і що за теми збиті?»,
Але його чомусь не в змозі я забути.

Мені наснилося таке, що кров застигла, —
Дитячий плач, який лунав зі всіх усюдів,
З таких глибин, і був цей плач такої сили,
Що аж на клапті розривав дорослі груди.

І я проснувся... Пізно... І навряд чи вдало...
І зрозумів, хоч що дорослі не говорять,
І як би сумно там в дорослих не складалось,
Найбільше горе на землі — дитяче горе.

І щоб потішити дітей грайливим вітром
Небесних слів, які ведуть мене радаром,
З грудей розірваних моїх розквітла квітка...
Візьміть цю квітку... Просто так... Нізащо... Даром...

Яке це диво — ґрунт, який не став ріллею
Іще для всіх, зорати першим, до морозів,
Й маленьку квітку, дуже схожу на лілею,
В душі-пушинці віднайти, а з нею — сльози...

Ця дивна квітка розквітає так поволі,
Як зберегти її, зігріти, чим полити,
Як пронести крізь біль і час пелюстки кволі,
Щоб не затисли цвіт слабкий бетонні плити?..

З тих пір я крихітку тепла ношу щоднини,
А призабуду щось — сумління голос вторить,
Що найгіркіший в світі плач — це плач дитини,
Найбільше горе на землі — дитяче горе.

Дитяче горе — це навряд чи примхи й «бзики»,
Воно приклеїлось в душі міцнючим клеєм,
І десь в глибинах не одна лежить сльозинка,
Щоб не замерзла в самоті моя лілея...