1

Проклін, проклін степів чорнявим долам.
Ланів полон трима в одвічній зморі.
Вже не дихне нам в душу синє море,
Бог покарав і прокляв суходолом.

Лиш кочовничі орди – сараною,
Мандровані народи – чорним мором,
Гармата – плугом, шабля – бороною,
Історія – вітрами над простором.

Пекуча спека серпнів у чорнозем,
В смаглявотучне сало суходолу,
В беззахисно зомлілу плоть подолу,
Віддану на поталу темним грозам.

І люд, пригнічен низиною ниць,
Вколисаний в сумирний шум пшениць,
Позбавлен моря, грузне в землю Вієм ...
...А степ палає вічним суховієм ...

2

І не вирватися, не згоріти, -
Древній обрій ревно стиска.
Синьоокий, стрибожий вітер,
Мов комонна стать козака.

Свисне шабля хижо і гостро, -
Бо ж відвіку одна мета:
Подолати прострацію простору,
Перелляти століття в літа.

Кінь, мов лук. Тільки вдарять копита, –
І стрілою дзижчатиме чвал .
... Не розвідано й не розпитано
Про шляхи степових навал ...

Ти, у кого і нерви – бандура,
В чиїм серці ридає раб, –
Стань шулікою, вовком, буйтуром,
Тільки просто, просто – на Муром –
Заграбоване граб!

Ти, що змиршавів у корості,
Вигноїв власне ім'я, –
Всю палючу отруту злості
На сусальне злото Кремля.

За набої в стінах Софії,
За криваву скруту Крут,-
Хай московське серце Росії
Половецькі пси роздеруть.

3

На березі синього моря –
Там живуть тверді й прості люди,
Відважні рибалки щастя,
Стерничі власної долі.

Руки їх від вітру бронзові,
Рухи в них, як судьба, суворі,
Зір прозорий, як синій простір,
І – як обрію смуга – гострий.

На березі синього моря
Зростають крицеві раси,
Мовчазні, як надморські скелі,
І міцні, як приморський воздух.

На березі синього моря
Рокоче широкий вітер,
Напинає пристрасні перса
Вітрил, що рушать в майбутнє.

Гей, та й міцно ж засмолені шхуни,
Та й бадьоро ж риплять їх щогли,
Та й солона ж, як море, кров їх -
Варягів синього моря!

4

Ось троє їх: суворий Рюрик,
Ясний, веселий Синевус
І третій – Трувор, лірик бурі,
Той, що окрилив співом Русь.

Один – отаман, будівничий,
Другий – морозна радість дня.
А у останнього – обличчя
Палає яростю вогня.

А люд – ні елліни, ні скити -
З цих візантійських україн ...
Як їх натхнути, розбудити,
Щоб став їм Даждьбогом – Одін?

Як обернуть рабів в буйтури?
Залізо із землі зачать?
– І викував похмурий Рюрик
Рабам хрещатого меча ...

Як розгорнуть їм даль хвилеву
За ці степи, за племена?
– І Сивоусому Синевус
У дар засмолює човна.

Як оживить їх мертві душі,
Як запалить ледачу кров?
– І Трувор полум’я ворушить,
І ставить вічну хоругов.

5

Став на землю варяг. І загорілась відвага –
Бористенського плеса обабіч – на дикий степ,
І у скитських Атенах Русі великий каган
Степовою потугою широко й сяйвно росте.

На чотири вітри, від північних лісів до моря,
Від карпатських смерек до блакитного Дону –
                                                                 окрес,
Та на груди цієї землі покладає історія
Із шляхів, племенами протоптаних, вічний хрест:

То човнами і волоком - путь із варяг у греки,
Та навпоперек давній, татарський той – Чорний
                                                                 Шлях ...
...І зі сходу на захід далеко летіли лелеки,
І німіла дощами напита осіння земля ...

Тільки ржою взялась і зламалась варязька криця,
Танув конунгів скандинавських крижаний дух,-
Подих моря живий – суходоловій тиші кориться,
М'язи вікінга слабнуть у сонячно-хмільнім меду.

Коли ж чорною хмарою сунула чорна Азія,
Табунами і гарбами рушила татарва, –
Не єдиний варязький стяг, а численнії стязі
Димний вітер жорстокого бою хитав і рвав.

1926