Потворності краса - життя відбиток, в очах убогість, руки, як коріння. Неначе сум на полотні розлито, в напрузі тиші - дике голосіння. Жують з картоплею селянську долю, поки в руках селянські болі снили. ...Із пензля душу випустив на волю, і сів за стіл разОм із ними. Він між ними ховався від пекла, що звалось довкіллям, бо прийшов з паралельних світів аксіоми Евкліда, і від них переніс кольорів незнайоме світіння для незрілого світу, якого усі ми є діти. А для нього цей світ - це із жовтими віями сонях, це - дорога у полі, сліди, що ніяк не зіллються. Одночасно душею у двох нерозгаданих ролях. (Для людей загадковий, реальний для своїх іллюзій.) Розтирав на палітрі не фарб блискітливу олійність, колір пристрастей, колір гріха у порочному колі. Барви калейдоскопності, ночі паризьких обіймів в чорнозем полотна переносив майстерно рукою. Пелюсткова прозорість і очі здивованих квітів, опівнічна усмішка кав"ярень - озлоблений вишкір. І завихрює плям кольоровість імпресії вітер, підкидає стальної ажурності Ейфеля вище. На прозорому склі полотна - зорериски в польоті, як у дівчини очі, червоні від недосипання. Легковажиться Арль, по осінньому у позолоті. А у скроню, як спис, вістря пензля - вершина страждання. Буревієм, зачиненим в кліть черепної коробки б"ються роздуми і каламутять прозору реальність. Несподіваний ранок, без спокою ніч, день короткий засина. І уже край життя - не лякаюча крайність. Він прийшов, перетнувши розмеженість простору й часу, світлоквітну палітру обрав, промінявши комфортність, і пішов, розчинивши сучасність його в передчасність. Обірвалася пісня в четвертій октаві на форте. |