Я вже майже одне з твоїх збочень, один з твоїх шрамів.
Я зашита в твої підсвідомі бажання і тонкощі.
Я уже не повз тебе, а більше в тобі. Тільки поночі.
Не вдаюся до термінів – це вже достоту те ж саме.

Засинаю. Вкладаюсь стібками між ребер і м’язів.
Тобі млосно. Та ти не попросиш ні вголос, ні подумки.
Виціловую вилиці, скроні, волосся і родимки.
Тобі млосно і парко. Та ти не попросиш. Наразі.

Це не рабство. Це просто відсутність наказів і рішень.
Це ліниві і глянцеві витівки скурвлених пристрастей.
Це дерева, що вище їх крон нам тепер і не вирости,
І мабуть не злетіти. Неволя терпкіша за вишні.

І якщо я піду, то аби повернутися. З Раю.
Це не буде навмисне, мов яблуко зірване поспіхом.
Я торкнуся не легко, а думкою, чи може посміхом.
Ти не бійся. Розлуки немає. І смерті немає.