Свіжість стирає вогким окрайцем вітру Сиві сліди планет на чолі зими… Світло є абсолютним і чистим Світлом, Що не передбачає в собі пітьми. Юна весна, розбурхана, як блювота, Зригує горе щастям мені в поділ; Зорі лягли галявині на животок… Мордою в ліс не спить Баба-Йожкін дім. Боже прости непрощенне до безтями! Гостю Івасик, вийми мене з вірша! Входимо, як у ріку, в одне життя ми, Де замість тіл – натільна одна Душа. Благословенна готика Евересту – Нервами залоскочена височінь… Знай мене в глибину, як на грудях хрестик – Пальцями об асфальт про вулкан кричи. Знову обабіч Шляху, як сіль розумні, Стануть кобзарські вишколені вогні… Пульс тарабанить, наче короткий зумер… Ні, моє тіло, ні, моє серце, ні! Вибілену із крові у біль білизни, Тихо відчую Virgo гірким на смак Цю незбагненну штуку – духовну близькість… Так, моє Зараз, так, моя Вічність, так… 26 травня 2009 р.
|