Вслухаюся, як нескінченностопним ямбом віршує сталь коліс про долі мандрівничі. І з ними в такт здригається позавіконне кіно з банальним передбаченим сюжетом - поля, горби ганяються один за одним, байдужі погляди селянок непорушних, поодиноко вкраплених в зелену повінь, із сапами - зразком технічного прогресу. Поклавши голову на брус червоно-білий, про сенс життя свого розмислює кобилка. І, поглядом наскрізь пронизуючи потяг, із тугою в очах вдивляється в минуле. Остання кадри і метелики жовтаві спинили біг на тлі нічного фіолету, вже хвиля часу розкололась на хвилини об берег довгожданий з назвою " Тернопіль", з лицем багатооким, незворушно-мудрим. А згусток метушливий зустрічей з прощанням від греблі-потягу, як повінь відкотившись, струмками продзвенить по лабіринтах вулиць. Блищить долоня Театрального майдану зірками, змитими дощем з чола у ночі. Над сходами, поміж колон сховавшись, вікна їм заздрять, бо нездужають у міжсезоння. Затіяла забаву ніч із ліхтарями - сліпих метеликів із жмені випускає. А далі - у Катедри руки у молінні, вознесені до хмар розмитого світіння. Я поспішаю повернути рік за роком свою відсутність, наче плівку на початок відмотую. У кольоровості вітринній посилуетно час задкує у минуле. За рогом - двір. Гілками на балкон обпершись, у вікна безсоромно заглядають клени. З-поза дверей я чую голоси знайомі. Під пальцем - пружність електричного дзвіночка... ...Та раптом відкриваю очі серед ночі, а у віконних тінях чужина глузує. 2007 р. 08. 15. |