Память проснулась, вскрыла забытую нишу,
Вызвала эхо вечно живого фантома.
Полные грусти комнаты тёмные вижу
Нашего дома.
Щедро, пучками, в топку бросаю солому.
Красное пламя тени гоняет отсветом.
И набухает, как-то уже по-ночному,
Тьма фиолетом.

Сколько мечтаний вслед уплывает за дымом,
Под вековые стылого ветра напевы,
Контур неясный в мареве неуловимом:
Женщины? Девы?

Вновь арабески холод наносит на окна;
Волк камышами бродит за дремлющим садом;
Льются на землю лунного света волокна
Синим каскадом.

.................................................. .....................

Как бы хотелось благовест слышать порою,
Лозы увидеть крытые снежной фатою,
Снова отдаться комнат вечерних настрою
Вместе с тобою.


*** Ігор Качуровський

Приспану пам’ять щось розбудило, не знати,
Давньодалекі, але живі й незникомі,
Сповнені смутку бачу вечірні кімнати
В нашому домі.
Віхоть за віхтем я підкладаю солому,
Поки червоно в грубі займаються дрова.
І нагусає якось уже по-нічному
Тьма фіалкова.

Скільки тих марень злине струмочками диму,
Поки самотня тліє-горить соломинка,
Легша від диму постать пливе невловима:
Дівчина? Жінка?

Пальмовим листям холод осріблює шиби;
Очеретами вовк переходить за садом;
Тугу містичну місяць пролив на садиби
Синім каскадом.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Так би хотілось слухати дзвін до вечірні,
Бачити лози, сніжною вкриті габою,
Знов завітати в наші кімнати сумирні
Вдвох із тобою.