Місто моє захлинається в череві сірого велетня,
вогкі обличчя будинків з незрячими вікнами-більмами.
Мучено ранок пливе поміж ними і не допливе до дня,
туга нездійснених мрій обпече, не загоїться біль на мить.

Очі впритул, як байдужість калюж, обтікаючих хвилями -
погляд античних героїв із каменю, в себе обернутий.
сиві туманності ранку з них блиск животворчості вимили,
душі людей залишили металом свинцевості тверднути.

Група однакова крові сьогодні у мене і в осені,
вздовж по асфальту стікаюча, стріляна кулями-краплями.
Невідворотна приреченість стогону-одноголосся в ній,
грішника плачу, що в хвилях потопу вмира нерозкаяним.

Що це? Вуглиною-іскрою блиснув у згаслому попелі
погляд знайомий, тривожними радощами переповнений.
Роки, дороги, розлуки втопились у ньому, як в повені,
понад образливих слів, з їх надуманими перепонами.

Тисячі миль, кілометрів на погляді цьому замкнулися,
втеча від тебе - ходіння по колу з черговим поверненням.
Вчасно ми не розминулись на стомлених осінню вулицях,
може оця несподівана зустріч  весну ще поверне нам.

2007 р. 11 12