Гіркоти солодкавої дим наколисує спогад
світлоокої жінки у закутку темного бару,
на столі філіжанки висвічуються жовтобарвно,
на трояндах прозорить слізьми вечорова волога.

Це було вже - п"янка густота диму, дива і звуків
разом з кавою б"є хвилепульсом у скронях і венах.
І розносить по залі пелюстки фантазій Шопена
блідочолий маестро, розкинувши крилами руки.

За вікном довгогривий Адам і розкрилений Ангел
сотню літ не зійдуться ціною за бронзову ліру.
Засинаючий день посилає останню офіру -
усміхається їй, поки десь поміж зір не розтане.

А рука неуважно клопочеться над пелюстками,
стигне кава. Для спогаду сутінки стін - не завада.
Недалеко на схід і вже інша зоря понад ставом,
Руки сонного лісу в обіймах палких листопаду.

Місто - самозакоханий красень на полі терновім
п"є кохання-вино, наче спраглий спекотного літа.
Тут навчилось дівча і його і любов розуміти,
і гармонію музики слів на віршованій мові.

За прощаннями - зустрічі, калейдоскопом на сцені,
що було - те було, вже не зміниш і не заперечиш.
Ті рядки пригадались, можливо тепер недоречні -
" залишилась барокова сутність лише на Музейній."