Стоголосого світу цей день і напевно не Твій, Ти ще вмієш мовчати у слухавки злих телефонів. Ти ще зможеш затнутись і виплюнуть горлом спросоння Мертве капання слів, як з валютного бару – повій. А розмови в нас платні. І вулиці наші – нові. А дроти неживі, тільки живлять напругою скроні. Мої звуки – дзвінки. Мої очі байдужі й бездонні, Бо живуть в напівмісті моєї напівголови. Дні чеканням зайшлись. Я їх марним дзвінкам заповів. Мої руки помруть. Мої руки ще й досі живі. Мої сни вже давно потонули в твоєму безсонні. А остання монета завмерла в осінній траві. Як струна завмира на останній своїй тятиві, – Чорна слухавка раптом б’є струмом затерплі долоні.
|