Півні молотками крешуть глибоку світання яму, коли Соледад Монтойя спускається вниз горбами. Жовтавого тіла камідь конями пахтить і тінню, а груди її – ковадла в коластій пісенній піні. - Кого, Соледад, шукаєш сама у глибокій ночі? - Кого б я тут не шукала, тобі говорить не хочу. Шукаю саму себе я, та втіху мою дівочу. - О Соледад! Моя туго! Той кінь, що галопом скаче, урешті зустріне море, і хвилі його оплачуть. - Не згадуй мені про море. Росте моя чорна туга на землях, де сплять оливи, де в листі співає пугач. - О Соледад! То звідки ж зажура твоя незряча? Чекання вуста неволить, і соком цитрини плаче. - О туго! Немов причинна, собі не знаходжу ради. А коси за мною з кухні до ліжка повзуть, мов гади. О туго моя! Вкривають мій стан бурштинові знаки. О сорочки мої білі! О стегна – суцвіття маків! - Піди, Соледад, омийся із жайворів сон-водою, і заспокоїться серце навік, Соледад Монтойя. Співає в низині річка мереживом неба й листя, коли гарбузові квіти віншують ранкове світло. О вічна циганська туго в своїй самоті остання! Ховають старі джерела далеке твоє світання.
|