Широке плесо. Степова ріка,
                         Що у народі споконвік зовуть Сурою.
                         Дівчина, мов вербиченька гнучка
                         Стоїть, схиливши коси над водою.
                         Чи то, стомившися від довгої ходи,
                         На самому обриві зупинилась,
                         Чи то злякалась темної води?
                         Чи то в останній раз вона молилась?
                         Ще небо не звільнилось від заграв
                         Липневої української ночі.
                         І блідий місяць лагідно втирав
                         Гіркі, заплпкані дівочі очі.

                         „Ой чом милий не прийшов,
                         Я ж його чекала!” –
                         Через сльози дівчинонька
                         Сумно промовляла.
                         „Може, стежки не знайшов?
                         А може, у гаї
                         Іншу вже собі знайшов,
                         Другую кохає?
                         І у мене відбира
                         Його чужа врода?
                         То ж, візьми мене, Сура,
                         До себе у воду!
                         Краще ляжу в домовину!” –
                         Та сама не знала,
                         Що в недобрую годину
                         Того побажала.
                         Крок ступила... І в ту ж мить
                         На високій кручі
                         Вже не дівчина стоїть,
                         А верба плакуча.
                         Сніп зелених довгих кіс
                         До води схилила,
                         Зливою прозорих сліз
                         Землю окропила.
                         Висихають рясні сльози,
                         Мов гірка омана,
                         І у полі при дорозі
                         Стеляться туманом...

                         Купальна ніч. На березі ріки,
                         Що у народі споконвік зовуть Сурою,
                         Дівчата, парубки і козаки
                         Поснули під зеленою вербою.
                         Чи то стомилися стрибати крізь вогонь,
                         Чи чимось зачаровані поснули....
                         Бо ж, раптом охопив їх дивний сон.
                         І вже не бачили вони й не чули,
                         Як  водночас зажурена верба
                         На дівчину струнку перетворилась,
                          А виплакана давняя журба
                          Над козаком самотньо нахилилась...

                          Цілувала рідні очі
                          Мертвими губами.
                          Обмивала бліде личко
                          Дрібними сльозами.
                          Потім взяла за рученьку,
                          Повела по полю,
                          Де сама колись блукала,
                          Шукаючи долю.
                          Блука козак до світанку,
                          Та того не знає,
                          Що то його не дівчина, -
                          Верба не пускає.

                          Широке плесо. Степова ріка
                          Тепер зоветься Мокрою Сурою.
                          А стежку, що водила козака,
                          З тих пір в народі нарекли Блуквою.
                          Хто наважиться в туман
                          Вранці вийти з хати,
                          Довго буде по блукві
                          Кругами блукати.