Так, дорога, був я вчора планетою...
І зрозумів, що померти – лишитись
ніби невинності.
Тої тремтячої, смішної.
Нетрями, зброєю тіла, дороги –
це так як наблизитись.

Так, дорога, а народжувавсь я спозаранку
Того, що рухає сонце завжди з різних місць
і дерев зранку вражених,
А самому -  ні, нічого не сниться,
Ангели - й ті, просто наші таксисти,
що зі зміїних доріг й пішоходів заражених…

Так, моя люба, і вії твої не згадаю…
Вчора я пив, пив я знову із пляшок натужних струни,
пив за усіх твоїх бувших та ще і за справжніх, за дійсних
чоловіків, що були тобі хмарками й пледом повітря весни,
І за жінок за своїх, що були і за тих, що я маю,
скільки ж то їх перем’яло ж бо тіло моє –
сотні і сотнями їх непотрібних супротив одної.
Ставка жетонами тіла ось так викладається жваво,
смішно на мапі вітчизни - тієї, отам, знову де є і щурі, й таргани, таргани

Так, моя мила, я скучив так сильно,
Як ніби від жару став я твоїми очатами,
і як на грані гранчат оченят цих проникливих, пильних
кольору, що вже тепер …
А було лише слово спочатку,
Може і ласки, а може чиєїсь і лайки.

І я завмер, лише вчора мене по вісям заштормило - знову
Відкинув я і телефон, й гаманець … на морозі,
Щоб залишитися чистим іще перед Богом
Сяючих манко доріг – ми ж з дощем проходили ж бо босі.

Вранішнє чесно, мов серп – ріже дзвінко лункою рутиною,
І лісові там ховаються-тішаться різнії плани,
А приютили мене у сім’ї - ніби просто велике сузір’я
спав я у ліжку маленькому, в ліжку з дитиною,
дихав він тихо, як випірнутий чоловічою суттю
із глибини жінки жінки багряної рани ...

Арсеній Гончуков