Щось причаїлося млосне в немовленім слові,
Ніби спокуса, що спалює дух страстотерпця.
Осінь вікно розчахнула у небо й безмовно
Ливнем терпким утішає роз`ятрене серце.

Тихого ранку діждатися б, наче спасіння,
Сну-забуттю мимоволі віддавшись на милість:
Може, обарвиться вкотре та пряжа ефірна,
Що і теплом, і пастеллю впокоєння снилась.

Плетива снів не розвішу над ложем відразу.
Може, їх жестом квапливо-глумливим порушиш.
Так вже було наяву, що абсурди й образи
В темряву прірви штовхали підранену душу.

Слово несказане ляже у вершу агоній...
Вже не звиватиме тиху молитву пощади.
Вітер із кленів зірве золотасті корони –
В осені здавна існують розруйні обряди.

2015

----------------------------------------------------------------------------------



[/i]


Тетяна Селіванчик

* * *

Что-то  таится,   томится   в  несказанном  слове,
Как  искушенье,  что  мучает  дух  страстотерпца,  -
... Осень  безмолвно  -  которую  ночь  -  в  изголовье
Терпким  дождём  утешает  горячее  сердце.

Тихого  утра  дождаться,  как  будто  спасенья,                    
Сну-забытью  поневоле  сдаваясь  на  милость:
Может  увижу,  как  раньше  -  в  ином  измеренье  -
То,  что  теплом  мне  и  ладом   когда-то  приснилось.

Я  и  тебе  этих  снов  не  отдам  и  не  выдам:
Вдруг  торопливо-насмешливым  жестом  разрушишь,
Здесь,  наяву  -  как  бывало  -  абсурдом,   обидой  
К  некому  краю  толкая   продрогшую  душу...  
   
Не  проговоренным  слово,  но  приговорённым
Будет  метаться,
                       уже  не  моля  о  пощаде.
Ветер  с  деревьев  сорвёт  золотые  короны,  -
Есть  у осенней  поры   и  такие  обряды...





2009