Мои вы мотыльки, уж скоро в осень бросит, Картофельных костров всё дым запеленал. Наверно, дед Васыль отавы не докосит, Пчелу уж не качнёт подсолнух у окна. Чернеет крапива и мальвы почернели, И хрипом воронья наполнены леса, И тропка не ведёт к небесной колыбели, И больше не слышны оттуда голоса. Не пусто, не один, не звёзды над водою, А просто ждёт кого-то убогая еда, Он делит хлеб святой с травою-лебедою, И делится с ним хлебом святая лебеда. От злости нашей - ложь, от голода - порода, От вольности глупы и рады больше всех. Мои вы мотыльки, то кара не от Бога, Кручина то не вдовья, и кара не за грех. *** Павло ГІРНИК Метелики мої, занеслося на осінь, І картопляний дим над річкою сіда, І, мабуть, дід Василь отави не докосить, І сонях при вікні бджоли не догойда. Чорніє кропива, і мальви почорніли, Охрипле вороння обтрушує ліси, І стежка не веде у сиві небосхили, З яких тобі колись почулись голоси. Не порожньо, не сам, не зорі над водою, А просто хтось, як ти, вечеряти сіда, І ділить хліб святий навпіл із лободою, І ділиться з ним хлібом пречиста лобода. Ошукані, бо злі, шляхетні, бо голодні, Дурні, бо незалежні, блаженніші за всіх, Метелики мої, то кара не Господня, І туга не вдовина, і кара не за гріх.
|