Нет уже и не будет у слова чарующей власти, И домой недалёко и небо развеяло тьму, Есть земля, что мерцала солёным кристаллом напасти Из-под неба, которому скоро не быть одному. И за эхом и сном, за вселенской чертою молчанья, Упадёшь, там где тлеют пустого огня острия. И не будет тебе ничего, кроме слов завещанья. И не надо уже ничего, кроме древка копья, Что неспешно проткнёт, что пронижет тебя невесомо. И виси ты на том острие - в неземной тишине. Воскресенье пришло. Мы одни с моей мамою дома. Кто-то в дверь постучал, и теперь открывать её мне. Просто слышу - ворота литыми скрипят раменами, И волнуется ветром душа, и ещё полбеды, Когда падаешь снегом, не сказанным вещими снами, Когда слепо идёшь на призыв неизвестной звезды. Когда навзничь весь мир, и плевать на тревоги и беды, От того, что двоим хорошо в этом мире блажном. А над вишнями дождь, а под вишнями стол и беседы, И семья, и родня, и пчела над холодным вином. Так помянем же всех запотевшею чаркой своею. Тех, кто не услыхал, как уходит тропа под ногой. И не надо вам знать, что ещё натворить я успею: Я потом к вам прильну, как бездомный котёнок слепой. * * * Павло ГІРНИК Вже нема і не буде у доброму слові сваволі, І додому недовго, і небо тобі не сумне. Є стороння земля, що світилася грудкою солі Попід небом, яке вже недовго побуде саме. За відлунням і сном, за крихкою крижинкою світу Упадеш, де ніколи порожній вогонь не згаса. І не буде тобі вже нічого, окрім заповіту, І не треба нічого, бо досить свойого списа. Він повільно протне, він прониже тебе невагомо, І виси на кілочку, на вістрі — отак або ні. А сьогодні неділя. І ми собі з мамою вдома. Хтось постукав у двері, і вже відчиняти мені. Просто чую, коли розсуваються ковані брами, І душа переймається вітром, і вже на порі, Коли сам вже снігами, які поза віщими снами, Коли йтимеш наосліп на голос чужої зорі. Коли світ горілиць, і байдужі тривоги і біди, Не тому, що живий, а тому, що нам добре обом. А над вишнями дощ, а під вишнями стіл і сусіди, І родина твоя, і бджола над холодним вином. Пом’янімо усіх, підіймаймо святою рукою І за тих, що не чув, як безодня себе зупиня. Не питайте, чому я усе, якщо встигну, накою, А тоді пригорнусь, наче блудне сліпе котеня. |