Вона руде сонце ховає за вії,
Жбурляє вітер зупинкам під ноги,
Конфуцій душі її не зрозуміє,
Що стала навколішки й молиться Богу.
Дерева схрестили на грудях віти,
Бо вчора навчилися жити без листя,
Як ми з тобою – чужих любити.
Сховавши в долонях очей намисто.
Від хмар і небо по швах от трісне,
Калюжі нагадують карти Таро….
А муза сідає навпроти навмисне
І вводить під шкіру своє перо.
І знову будні – відкриті рани,
Угору пальцем, де є Всевишній…
Ще вчора разом спізнали Канни,
Сьогодні ж ти – уже третій лишній…
Вона втікає від тебе і світу,
В багряну осінь під колір крові…
Туди, де ночі із неоліту…
І вірші з нею, як Свідки Єгови…