Виє сива зоря у кінці золотого тунелю. Жінка мрії моєї зі мною до неї іде. Одягаю на душу дідівську воєнну шинелю – Й не боюся їй-Богу тепер вже нікого й ніде. Скімлить совість, як песик, у ночі бездонно-безсонні. Чорнохлібні поля у м’ясну загортаються даль. І набридлі політики брешуть із «тєліка» «Sony», І естрадна попса – мов шумить з бульбашками вода. Квітка газу цвіте – як хімічна печаль полукровок, Що задиміли все – Як займала колись саранча. Ніжна Муза моя на усе те насуплює брови, А мені скористатися хочеться правом меча. П’яний вітер сопе, Мов пригадує музику древню. Вимираєм уже. Динозаврово знов на Землі. Під хрестами дерев Ми лежатимем всі, як дерева, Наше небо замкнувши На райські ключі журавлів. 21 груд. 09.
|