Поетам Бачу маску зі сліз на обличчі коханої долі. Чи цілунок, чи куля чекають мене на межі. Ті самотні вовки, що достойні Великої Волі, Табунами ідуть у брехливі її сторожі. На вершинах людських дуже тісно і холодно душам, Що голодні на славу й не вірять в тяжіння земне. Та законів природи й вони ні на ген не порушують, Як вольфрамову нитку, запікши оголений нерв. Хтось піде по воді. Хтось війну розпочне за нізащо. Хтось на гроші впаде, Ображаючи лиса й вербу. Але з віком усі повертають До прощі від пращі. Світ змінили місцями, Але не змінили Судьбу. Корінь Сонця – проміння – Углиб, до чортів проростає. Не потрібна й надсадна По дзеркалі правда тече. Свого тіла душа Після бою ніяк не впізнає. Після бою, в якому Забуто про честь. Тому й маска зі сліз на обличчі коханої долі. І цілунок, і куля чекають мене на межі. Ті самотні вовки, що достойні Великої Волі, – Табунами ідуть у брехливі її сторожі.
|