Стрічати суботу –
      як тишу, готову віддатися
на волю твою
      і всотати слова неозвучені…
Стрічати суботу –
      як  час, що обмежений датою
і більше ніким і нічим…
      Знати: світ цей не знатиме,
чи втішений буде
      і чим буде тяжко засмучений
цей шмат,
   цей відрізок,
      цей дар,
         цей ліміт,
      що обкладений
податками тижня,
   податками тіла
      й обов’язку
(ховається благість за працею,
      наче за латами –
так хворий од світу
      ховається сном і палатою,
свідомий помилки
      в кінцевому гострому розв’язку)…

Стрічати суботу –
      мов кут тупиковий у просторі,
що дасть передишку –
      спочинку прогірклу іронію:
там речі оджилі,
      новітнім бомондом не прощені,
все гостре й колюче,
      всі діри й щілини замощують –
щоб вічний втікач
      запізнався з ерзацом гармонії…

Стрічати суботу –
      розчулено, втішно, розслаблено,
ні з ким не ділитись,
      себе зворохоблено множачи –
між волею світу
      й набутими вільними рабствами –
на дня одиницю
      яка лиш одним і приваблива –
що названа Божою…