Не перекажеш – отже, все збулося.
Немає слів – світ слухає луну..

Це так, немов, отямившись од сну,
не пам’ятати, чим він плодоносив,
але всміхатися… Так восени,
опісля збору пізніх ситих яблук,
коли в саду нема вже й ні тіні зваби
і він стоїть, неначе завинив,
неначе каже:
   бачте, більш не маю
нічого, чим потішити гостей, –
той сад усе ж радіє, – хоч росте
у ньому пустка звільненого раю.
Та дихання його – легке, як дим, –,
здіймається і десь у висі тане…

Не перекажеш… та не перестанеш
себе любити тільки молодим.