Сумний сьогодні жайворонка спів.
Стежиною загубленою, полем
Іде старенька... Кошик у руці,
Дівча мале крокує поруч. Болем
Скорботи виривається сльоза.
Зітхає бабця і стиска міцніше
Долоньку: „Дай їй, Господи, не знать,
Як голосно кричати може тиша.”
У спогадах живуть страшні часи:
Пусті хати, мерці окрай дороги
І тиша... в ній пташиних голосів
Не чути... Тиша (!) з присмаком тривоги.

Селянське кладовище. Край воріт
Бабуся зупинилася. Дістала
Хустину білу. Долі, у траві
Її коло паркану розіслала...
Поклала зверху паску, крашанки,
Цукерок жменьку і перехрестилась.
Сльозу змахнула, знову ті роки
Згадавши: де ж була ти, божа милість?!
Здивовано запитує мала:
„Кому це? Тут могил немає навіть...”
„Від голоду померлим... І дарма,
що тут нема хрестів, коли є пам’ять.”

Ти ще маленька, трохи підрости
І розповім усе, що пам’ятаю.
Або тобі писатиму листи,
Бо вже й мені недовго...дожила я
До щастя миру й хліба на столі,
До спокою, до усмішки твоєї...
Але і досі бачу уві сні
Жахи дитинства. Осені тієї
Прийшов татусь, раніше ніж завжди,
Похмурий і розгублений. До мами
Він довго щось ледь чутно шепотів.
А потім мама плакала... Хатами
Ішла біда. Ночами з ліхтарем
Вдиралися бригади активістів
В життя людей. Такого і з царем
Не знали страху, як за комуністів.
Червона сарана поїла все.
Окраєць хліба видираючи з долоньок
Дитячих. Не здригалося лице
В катів проклятих, не боліли скроні,
Не гризла совість чорної душі –
Диявол там знайшов собі домівку
І все людське у них він задушив.
Заламуючи руки, на долівку
Навколішки впадали матері,
Коли з колиски витягаючи дитину,
Останні крихти вигрібали упирі,
Приховані від них на чорну днину.
Виносили із хати геть усі
Плоди і зерна, ковдри, одяг, посуд...
Продзаготівля сіяла мерців,
Записуючи їх у жертви посух.

                                               Далі буде...