Між поривами вітру і тіней хистких коливань
Пустоту затискаю у жмені,
Прислухаюсь до світу в надії почути слова,
Що призначені саме для мене.

І нічого не в радість, ніяк не вчуваються ті
Кілька слів із-за грані лункої...
Обігнати стараюсь невпинну примарливу тінь:
Тінь і слово мене непокоять.

Що робити мені? Бо ніяк не підвладні вони
Вершам розуму, силі уяви,
Переплетені, ніби відлуння чужої вини
За пізнання непізнаних явищ.

Сум кілечками в’ється, в рахунок його не берем...
Пустоти в спробі зсунути глибу
Мені часом здається, ніби я є якимсь рибарем,
Що небесну вивуджує рибу.

Так поволі роками особистий складаю статут
І чекаю в надії улову,
Зачепившись руками за прозору глевку пустоту,
Обіпершись на тінь і на слово.