* * *

У гніздах лелечих стояли дощі високосні.
Ішло моє серце, мов тихий годинник, -- назад.
І чайки над морем біліли, мов пращурів кості.
І зрів у тумані жаданий, мов гріх, виноград.

Оголене ж небо вросло в мої кості й волосся.
І вийшов до мене з фігурою дзвона монах.
Я знав і без нього, що в наших краях відбулося,
А з ним за вином поговорим, що буде у інших світах…

Тут старіє тіло.
А Там, кажуть, тіла немає.
Бо ж Богові тісно у тому, що має кінець.
Над нами на південь пташки...
Мабуть, раю шукають...
Монах їм моргне.

Стаємо смиренними, наче хрести на могилах,
І тихими, ніби політ молодої зорі.
Ніхто нам не скаже, де слабкість, де сила.
Між Богом і кесарем тягнуть струну кобзарі.

А ми летимо попід вітер сумними возами.
І нам все одно: чи у даль, чи у глиб, чи увись...
Для тих, що на дні, глибина й висота -- то те саме.
Століття минають і нас забирають кудись.

...Тут старіє тіло, а Там, кажуть, тіла немає.
Всевишньому тісно у тому, що має кінець.
Над нами на південь пташки...
Мабуть, раю шукають...
А може, мене...