Сиділи з дідом якось надворі, Про те, про се тихенько говорили. Аж тут автобус став у тій порі І пасажири з нього виходили. От і сусідка наша підійшла (Вона вже тиждень в місті десь працює) Й до діда каже: «Здрастє! Как дєла?» А дід мовчить, немов її не чує. Плечима зверхньо зрухала вона І пхикнула так важно й гонорово, Пішла собі...Такі тобі дива! Не розберу - що то така за мова. Питаю діда гречно що то є, Як тота мова там, у місті, зветься І що вона так гонор додає? А дід мені у відповідь сміється: «Не додає, онучку мій, нічого. Хіба чужинське слово - то диплом? Цуратися свого це гріх від Бога, Так можна і вдавитись за столом. А то погана мода, хлопче мій, Вона для тих, хто з розумом не дружить, Бо вдома треба мовити на тій, Якою мовлять всі тутешні люди. Якою тебе мати назвала, Якою тебе вчителька навчила І срам людині, що то забула, Що мову у душі похоронила! Бо всі розумні люди у світах Лиш поважають тих, хто вірний слову, У них кажи на їхніх «язиках», Вони приїдуть - будуть вчити мову! Освічена людина лиш тоді По-справжньому слугує на повагу, Коли не забуває свою в чужині Й до інших мов не проявля зневагу!
|