від золота сонця
ржавіють душі
судини натомлені
рудою кров’ю –
в долинах прісних
уста як мушлі
стиснуті набіло
нелюбов’ю

мед бурштиновий
тече у патоку
сонячні краплі
мідяками воску
тиснуть на землю
що важка як платина
і закриває
повітрю доступ

глибше не можна –
хіба на марах
вчора забуло –
завтра не вродить
вицвілі барви
згущені барви
і ти між ними
осліп сьогодні

ексгумація пам’яті
скрип лопати
археологи в бородах
гріють землю
подалі від Альфи
поближче до атому
кістка – світлом
у горлі темряви