У хаті нема рушників, Гардин, ковроліну, сервізів. Отари захожих димів Паркан перетнули без візи... Дзеленькне мобільник чи цеп Скавкого рудого Полкана... На клямці побачити леп Я їхала в спеку з Полтави. Де ж руки помити отут? Як спати в оселі бідацькій? На шлях виглядати грозу Виходжу в сукенці „моряцькій”. Вже й син у дворі умовля Вернутись додому надвечір. Озера... Комишня. Поля... Безкраї простори лелечі. Тут газу немає – лиш піч. Зів”яло лице тітки Ліни. На бал стеаринових свіч - Мій син із лептопом... У сінях Гостинці лежать на столі. Хазяїн тут любить горілку. До сходів доріс деревій... А дощ крапотить у тарілку... Матусе весела моя! Про що я повинна мовчати? Я знаю, це наша рідня. А серце, як птаха – на ґрати... Пустіть мене полем крізь дощ У соняхів пишне цвітіння! З дороги ожинових прощ Я впала на скалки і тіні. Немає тут сала й ножа, А кури сіренькі та дляві. Як півень, двором походжа П”яниця Андрій – молодявий. Я слухаю Валю – сестру, Тамую і жаль, і відразу. „На хліб у батьків я беру... Нема ж ні роботи, ні газу...” Податися варто кудись. Шукати стежу – виживати!- Кажу і дивлюся увись За гніздище, де лелечата. Прощаємось. Лине авто... „Под...дейкують, поле...Рос..сії...”- Сміється заїка-пілот. Пелюстя. Майбутнє насіння... Із серця - і відчай, і біль, І радості гостре проміння: Я їду-тікаю звідтіль, Де вік дожива тітка Ліна, Де в хаті плакат ”...ССР”, Де вкрита газетою ложка, Де стіни мишасті, як дерть, Шепочуть :”Побудьте ще трошки...”
|