Стиха падає ніч,
Огортає у темряву ниви.
Й поріділі ліси,
Мов зловіщії тіні, стоять.
Стиха падає ніч.
І на долю твою нещасливу,
Україно моя,
Не приходиться нам нарікать.

Бо не твоя вина,
Що в горілці втопилася слава.
Бо не твоя вина,
Що розпродана Ти, розп'ятА.
Розпинали самі
На хресті, за який ти страждала,
І продали Тебе,
Рідну неньку, як Юда Христа.

Ось ми, діти твої!
Плоть від плоті твої, ненько, діти.
Подивися на нас,
Із розп'яття у темінь поглянь.
Неспроможні були
Кобзаревим учить заповіти,
Жили кожен за себе
Й дожилися, бачиш, возстань!

О, возстань, рідна мати,
Зійди з ешафоту,
Оброзум нас востаннє,
З'єднай, захисти.
Хоч й не гідні твоїх
Ні душі ми, ні плоті
Та послухай, рідненька,
Якщо можеш, й прости!

По далеких світах,
Мов жуки, розбрелися
І шукаєм де краще,
Хвалимось, що твої.
А насправді про тебе
Й питать забулися
Та у всьому і завжди
"Винні лиш москалі"

Бо забули зовсім,
Що не гріх сиротині,
Що без батька і неньки
Прожила свій вік,
Але гріх на цім світі
Тій вражій дитині,
Що в біді від батьків
Відказатися зміг.

Тож поглянь із розп'яття
На занедбані ниви,
На мовчазні заводи,
На ріки в багні
І зніми з себе терн,
І знайди в собі сили,
Щоб ще раз запалити
Світанку вогні!